Читати книгу - "Бувайте, і дякуємо за рибу;"

— І я впевнений,— сказав кучерявий рудий молодик, з довгим тонким носом зі свого шезлонга біля озера Серпентайн, — якщо хтось знайшов певну істину, той зрозуміє, що вона витікає з ідеальною натуральністю і логічністю з усього підряд, — він напосідав на свого темноволосого компаньйона, який розлігся на сусідньому шезлонгу і здавалося був пригніченим через власні проблеми, — от що Дарвін мав на увазі. Це точно. Це безсумнівно. І,— додав він, — я це обожнюю.

Він різко повернувся і скоса поглянув через свої окуляри на Фенчьорч. Артур відвів її подалі в той же час відчуваючи як вона трусилася ледь стримуючи сміх.

— Наступна спроба, — сказала вона, коли перестала хихотіти, — давай.

— Добре, — відповів він, — твій лікоть. Твій лівий лікоть. З твоїм лівим ліктем щось не так.

— І знову неправильно, — сказала вона, — зовсім неправильно. Ти рухаєшся не в тому напрямку.

Літнє сонце потроху потопало в зелені парку, схоже на… Давайте відверто. Гайд Парк приголомшливий. Все в ньому приголомшливе, хіба що крім сміття по понеділках. Навіть качки приголомшливі. Будь-яка людина, яка може минути Гайд Парк літнього вечора і ніскільки не розчулитись, скоріше всього минає його в машині швидкої допомоги, з покритим простирадлом лицем.

Це саме той парк, де люди витворяють більше незвичних речей ніж зазвичай деінде. Артур і Фенчьорч знайшли чоловіка в шортах, який тренувався грати на волинці під деревом. Він зупинився на мить, щоб відігнати пару американців, які ніяково намагались кинути кілка монет у скриню з-під волинки.

— Ні! — крикнув він, — забирайтесь! Я просто тренуюсь.

Він почав рішуче наповнювати мішок волинки, але навіть те, що він оглушив їх страшним шумом, не змогло зіпсувати їм настрій.

Артур обвів руку навколо неї і повільно опустив донизу.

— Я не думаю, що справа у твоїх сідницях, — сказав він через якийсь час, — здається в тобі взагалі нічого неправильного немає.

— Так, — погодилась вона, — в моїх сідницях немає нічого неправильного.

Вони цілувались настільки довго, що зрештою чоловік, який грав на волинці, сів з іншого боку дерева.

— Я розкажу тобі одну історію, — сказав Артур.

— Добре.

Вони знайшли клаптик газону, який був відносно чистий від парочок, які вже буквально налазили одне на одного, сіли і почали спостерігати за приголомшливими качками і присмерковим світлом, яке скакало по хвилькам, які відходили від приголомшливих качок.

— Історія, — сказала Фенчьорч, пригортаючи його руку до своєї.

— Яка розкаже тобі щось таке, що трапилось зі мною. І це абсолютна правда.

— Знаєш, інколи люди розповідають історії, які мали б трапитись із жінкою кузена його найкращого друга, але насправді ймовірно вони їх власне вигадали під розповіді.

— Ну що ж, ця історія схожа на одну з таких, за винятком того, що вона справді трапилась, і я впевнений, що вона справді відбулась, через те що тією людиною, з якою вона відбулась був  я.

— Щось типу того випадку з лотерейним квитком?

Артур засміявся.

— Так. Мені потрібен був потяг, — почав він. — Я прибув на станцію…

— Чи я тобі колись розповідала, — перервала розповідь Фенчьорч, — що трапилося з моїми батьками на станції?

— Так, — відповів Артур, — розповідала.

— Просто перевірила.

Артур кинув погляд на годинник.

— Я думаю нам слід подумати про те, щоб повернутися додому, — сказав він.

— Розкажи вже історію, — твердо наполягла Фенчьорч. — Ти приїхав на станцію.

— Я приїхав на двадцять хвилин раніше. Я міг неправильно записати час відправлення. Я сподівався, що існує можливість, — додав він після коротких роздумів, — що і Британська Залізниця також мала неправильні дані щодо прибуття потяга. Такого зі мною ще не траплялось.

— Ти мене заінтригував. Фенчьорч засміялась.

— І от я купив газету, щоб розгадати кросворд і пішов до буфету, щоб випити кави.

— Ти полюбляєш кросворди?

— Так

— Які саме?

— Ті що в Гардіан .

— По-моєму вони там надто милі. Я надаю перевагу Таймс. Ти його розгадав?

— Що?

— Кросворд в Гардіан.

— Я ще навіть на нього не поглянув, — відповів Артур, — я все ще намагаюсь купити каву.

— Тоді добре. Купуй каву.

— Я саме купую каву. А також, — продовжив Артур, — трохи печива.

— Якого сорту?

— Річ Ті.

— Гарний вибір.

— Мені вони також подобаються. Навантажений усіма цими покупками, я відшукав столик і сів. І навіть не думай питати мене, що то за столик був, бо пройшло вже доволі багато часу і я не пам’ятаю. Він ймовірно був круглим.

— Добре.

— А тепер давай я опишу обстановку. Я сиджу за столиком. Зліва від мене газета. Справа — чашка з кавою. Посередині столу пакетик з печивом.

— Я прекрасно уявила все це.

— Те, чого ти ще не бачиш, — сказав Артур, — бо поки що я не згадав, так це чоловіка, який вже сидів за столиком. Він сидить навпроти мене.

— Який він на вигляд?

— Цілком звичайний. З портфелем. У діловому костюмі. Він не виглядав, — сказав Артур, — так наче збирався зробити щось дивне.

— Ааа, знаю такий тип. Що він зробив?

— Він зробив таке. Нахилився через стіл, взяв пакетик з печивом, розкрив, взяв одне, і…

— Що?

— З’їв.

— Що?

— Він з’їв його.

Фенчьорч дивилась на нього з подивом.

— І що ж ти, заради всього святого, зробив?

— Ну, за таких умов я зробив те, що будь-який гарячий англієць зробив би. Я був вимушений, — сказав Артур, — проігнорувати його.

— Що? Чому?

— Знаєш, це не одна з тих речей, до якої можна підготуватись зараннє. Я заглянув собі всередину і не знайшов нічого такого серед свого виховання, досвіду чи навіть первісних інстинктів, що б допомогло мені хоч якось відповісти на те, що хтось дуже просто і спокійно сидячи навпроти мене поцупив моє печиво.

— Але ти міг… — хотіла сказати Фенчьорч. — Мушу сказати, я не впевнена, що не знаю як вчинила б на твоєму місці. То що трапилось далі?

— Я нестямно втупився в кросворд, — сказав Артур. — Я не міг розгадати жодного слова,