Читати книгу - "В’язень Неба"

наказ, пан комендант у своїй кучерявій недільній промові повідомив, що відтепер в’язні мешкатимуть у камерах по двоє. Лікаря Санауху поселили в камеру до Мартіна, либонь, для того, щоб наглядати за письменником і запобігати його спробам накласти на себе руки. Фермінові випало ділити камеру зі своїм колишнім сусідом, номером чотирнадцять. Далі, за таким самим принципом, усіх в’язнів їхнього блока попарували, щоб звільнити місце для новоприбулих, яких щоночі привозили фургонами з Модело чи Кампо-де-ла-Бота.

– Чого вилупився? Я ще менше задоволений цим, аніж ти, – повідомив номер чотирнадцять, перебравшись на своє нове місце.

– Мушу попередити, що вороже ставлення спричиняє в мене сильну дмучку, – пригрозив Фермін. – Тож припиняй задиратися, наче Баффало Білл[36], постарайся бути ввічливим і відливай, обернувшись до стіни й не розбризкуючи, а то одного ранку прокинешся весь у грибах.

Колишній номер чотирнадцять не розмовляв із Ферміном п’ять днів. Зрештою, відступивши перед газовою атакою, яку його однокамерник проводив щоночі, він змінив тактику.

– Я ж попереджав, – сказав йому Фермін.

– Гаразд, гаразд. Я здаюся. Мене звати Себастьян Сальґадо. Синдикаліст за фахом. Потиснімо руки й будьмо друзями, тільки, заради Бога, не перди більше, а то в мене вже починаються галюцинації і сниться, наче Цукровий хлопчик[37] витанцьовує чарльстон.

Фермін простягнув руку Сальґадо й зауважив, що тому бракує мізинця й підмізинного пальця.

– Фермін Ромеро де Торрес. Приємно нарешті познайомитися. За фахом – агент таємних служб уряду Каталонії, карибський сектор, нині на відпочинку. За покликанням – книгознавець і великий прихильник красного письменства.

Сальґадо витріщився на свого товариша по недолі.

– А ще кажуть, ніби Мартін божевільний.

– Божевільний той, хто вважає себе за нормального, а всіх інших – за ненормальних.

Сальґадо приречено кивнув головою.

Друга визначальна подія відбулася через кілька днів, коли над вечір за Ферміном прийшло двоє вартових. Бебо відімкнув їм камеру, марно намагаючись приховати стурбованість.

– Гей ти, здихля, вставай, – процідив крізь зуби один із охоронців.

Сальґадо негайно вирішив, що його молитви було почуто і що Ферміна відводять на розстріл.

– Не падай духом, Ферміне, – посміхаючись, підбадьорив він свого однокамерника. – Що може бути краще – померти за Бога та Іспанію!

Охоронці схопили Ферміна, наділи на руки-ноги кайдани й поволокли його, супроводжувані засмученими поглядами мешканців усього блока й вибухами сміху Сальґадо.

– Тут тобі вже пердіння не допоможе! – регочучи, кричав він Фермінові.

9

Плутаниною переходів його привели до довгого коридору, наприкінці якого виднілися масивні дерев’яні двері. Фермінові зробилося зле, і він подумав, що ось і настав край його нікчемному життю і за цими дверима на нього чекає Фумеро з паяльною лампою, а попереду в них ціла ніч. Однак, на Фермінів подив, коли вони підійшли до дверей, один конвоїр зняв із нього кайдани, а другий увічливо постукав.

– Заходьте, – пролунав у відповідь знайомий голос.

Ось так Фермін опинився в кабінеті пана коменданта. Це була простора зала, розкішно вмебльована й застелена килимами, вкраденими, либонь, із якогось маєтку в кварталі Бонанова. Довершували оформлення іспанський прапор із орлом, гербовим щитом і девізом, портрет каудильйо, відретушований більше, ніж рекламна світлина Марлен Дітріх, і пан комендант власною персоною, що, всміхаючись сидів за столом, насолоджуючись імпортною цигаркою і чаркою бренді.

– Сідай, не бійся, – припросив він.

Фермін сів і зауважив перед собою тацю, на якій стояла тарілка з куснем м’яса, горохом і ще теплим картопляним пюре, присмаченим вершковим маслом.

– Це не міраж, – ласкаво промовив пан комендант. – Це твоя вечеря. Сподіваюся, тобі сподобається.

Фермін, який такого дива не бачив із липня тисяча дев’ятсот тридцять шостого року, жадібно накинувся на їжу, наче боявся, що вона може будь-якої миті зникнути. Пан комендант спостерігав за тим, як в’язень їсть, із виразом гидливості й презирства на обличчі, маскуючи свої почуття робленою усмішкою, прикурюючи одну цигарку від іншої і щохвилини пригладжуючи своє напомаджене волосся. Коли Фермін упорався з вечерею, Вальс знаком наказав конвоїрам вийти. Наодинці пан комендант видавався набагато лиховіснішим, ніж із озброєною охороною.

– Фермін, еге ж? – наче мимохідь запитав Вальс.

В’язень несміливо кивнув.

– Ти, мабуть, гадаєш, навіщо я тебе викликав?

Фермін зіщулився на стільці.

– Тобі немає про що хвилюватися. Навпаки. Я викликав тебе тому, що хочу поліпшити умови твого утримання, і, хтозна, можливо, колись навіть удасться переглянути твій присуд, адже ми обоє знаємо, що звинувачення проти тебе нічим не обґрунтовані. Але настали такі часи: усюди багато каламутної води, і часом праведникам доводиться платити за грішників. Такою є ціна національного відродження. Але облишмо ці розмірковування. Я хочу, щоб ти знав: я на твоєму боці. Я, так само, як і ти, в’язень цього місця. Гадаю, ми обидва прагнемо вибратися звідси якомога швидше, і я подумав, що ми могли б допомогти один одному. Цигарку?

Фермін ніяково взяв одну.

– Якщо не заперечуєте, я залишу її собі на потім.

– Звісно. Бери всю пачку.

Фермін поклав пачку цигарок у кишеню. Пан комендант схилився над столом, розтягнувши губи в посмішці. «У зоопарку є змія, кап-у-кап подібна до нього, – подумав Фермін, – але харчується вона лише мишами».

– Як там твій новий однокамерник?

– Сальґадо? Пречудово.

– Не знаю, чи тобі відомо, що перш ніж цього мерзотника запроторили за ґрати, він був грабіжником і найманим убивцею комуністів.

Фермін похитав головою.

– Мені він сказав, що був синдикалістом.

Вальс розсміявся.

– У травні тридцять восьмого він сам-один пробрався в будинок родини Вілахоана на бульварі Бонанова й порішив усіх, хто там був, а саме п’ятьох дітей, чотирьох служниць і стару бабцю вісімдесяти шести років. Як гадаєш, ким були Вілахоана?

– Мабуть…

– Ювелірами. На той час, коли було скоєно злочин, у домі зберігалося двадцять п’ять тисяч песет у коштовностях і готівці. Знаєш, де тепер ці гроші?

– Ні.

– І ніхто не знає. Це відомо лише товаришеві Себастьяну Сальґадо, який вирішив не віддавати весь цей скарб пролетаріату, а надійно заховати й приберегти для себе, щоб зажити розкішним життям після війни. Це йому не вдасться, тому що ми триматимемо його тут живим лише доти, доки він не заспіває нам про свою схованку або ж доки твій давній друг Фумеро не пошаткує його на шматки.

Фермін кивнув, зрозумівши ситуацію.

– Я помітив, що йому бракує пальців і що ходить він якось дивно.

– Попроси його коли-небудь зняти штани й побачиш, що йому бракує не тільки пальців, а й інших частин тіла, які він утратив через своє вперте небажання зізнаватися.

Фермін проковтнув клубок, що став у горлі.

– Я хочу, щоб ти знав: у мене таке