Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– Але ж це ніяка не жертва. Ви за це виділите мені частину авторського гонорару. Або, наприклад, поставите поруч зі своїм ім’ям моє. «У співпраці з доктором Люцією Канською». Така честь – не будь-що.

Після тривалого наполягання Люції Вільчур, хоч і неохоче, остаточно вирішив, і наступного дня вони розпочали працю. Зазвичай вона приходила після обіду. Разом вони працювали над рукописом, зазначали, де слід додати матеріал, вилучали бібліографічні деталі з професійних журналів. Перед вечором вони спілкувалися за кавою, після чого Люція прощалася з професором, щоб наступного дня з’явитися з пакунком нотаток чи книжок, відібраних з бібліотеки.

Робота просувалася важкувато, всупереч прогнозам Люції, депресія Вільчура не проходила. Він часто відкладав авторучку і впадав у роздуми на кілька годин, після чого вже був не в змозі не лише працювати, але навіть розмовляти з Люцією.

Одного разу вона застала його п’яним. Люція була близька відчаю, але все-таки вирішила і все ще твердо вірила, що щось станеться і змінить ситуацію, змінить ставлення Вільчура.

Так пролетіло два місяці. Час Люції минав між працею для професора і заняттями в клініці та пошуками роботи в якомусь іншому медичному закладі, бо хоча з боку професора Добранецького вона не зустрічала жодних утисків, на які очікувала на початку, та все одно почувалася жахливо. На перший погляд у клініці все йшло по-старому, ніяких змін і зрушень не відбувалося. Але атмосфера стала зовсім іншою. Більш чутливі, а до них належала Люція, відчували це на кожному кроці. Тут ніхто ніколи не згадував прізвища Вільчура. Ця тиша ніби висловлювала сором, що ось так легко його випхали, відвернулись від нього, забули.

З Кольським вона стикалася дедалі рідше. З часу їхньої принципової розмови він не намагався повернутися до тієї теми, але не змінився щодо неї. Про приватні справи вони взагалі не говорили. Тому він не знав, що Люція співпрацює з професором Вільчуром. Він також не знав, що вона шукає іншу роботу. Лише одного разу, коли він після розмови з Добранецьким мимохідь запевнив, що її становище в клініці не порушено, вона відповіла коротко:

– Мені все одно.

Насправді їй було не все одно. Через надлишок лікарів у Варшаві вкрай важко було знайти роботу. Поки що Люція безрезультатно відвідала десятки установ. Записували її адресу та номер телефону й обіцяли повідомити, коли відкриється вакансія.

Тим часом прийшов березень, а з ним і рання весна цього року. На вулицях було все більше ошатно вбраних жінок і чоловіків у костюмах. Дерева випускали перші пуп’янки, деякі кущі вже ледь зазеленіли.

При цьому Люція не могла не помітити, що з кожним днем професор стає все похмурішим і що його зовнішній вигляд також погіршується. Вона вирішила також виводити його на прогулянки. Спершу він навіть не хотів про це чути. Але погодився за умови, що вони виходитимуть вечорами, уникаючи тих місць, де можна було зустріти знайомих.

– У селі зараз має бути чудово… Чи ви знаєте весну в сільській місцевості?

– Я лише неясно пригадую її з дитинства.

– Ви багато втратили. Весна на селі… Земля пахне, ви розумієте? Земля пахне і повітря пахне. Птахи. Дуже багато птахів. Заклопотані, збентежені літають, щебечуть, поспішають, несуть якісь стебельця, якісь соломинки, якісь клаптики моху… І жайворонки високо в небі… І корів гонять на пасовище… Небо таке блакитне, блакитне… Я провів кілька таких весен на далеких околицях, у Білорусі… Ви там колись бували?

– Ні, ніколи.

– Тихий край, прекрасний край. Земля трохи порізана пагорбами, між якими – озера, густі ліси, вистелені ялівцем й ліщиною. Хати соломою вкриті… Не всі. Ті, заможніші – черепицею або дерев’яним ґонтом. Але взагалі – біднота. Бідні люди, убогі, прості… Хороші люди. О, про це я не пригадав, коли говорив з Омелою. Він стверджував, що всі люди погані. Але він говорив про місто. O! Якби він пізнав той край, пізнав би тих людей… Може, він і мав рацію. Місто – це чудовисько. Воно асфальтом і бетоном відділило людину від землі. Звідки їй черпати свої почуття? Почуття виходять із землі, як і всі живильні соки. У місті вони пересихають, розпадаються, перетворюються на пил, залишається тільки мозок, запалений боротьбою за існування, мозок, який нездатний думати, тільки ком-бі-ну-ва-ти! Планувати якісь махінації. Щоб швидше, більше, спритніше. Людина не бачить себе, не бачить світу. Погляньте на ці будинки. Вони закривають обрій. Оточують нас з усіх боків… Залишаються тільки невеликі отвори, ніби тунелі, через які ми можемо вибратися з цього монстра. Кілька доріг, кілька залізничних колій.

Професор задумався, а потім продовжив:

– На прикордонні є таке маленьке містечко. Радолішки. Кілька вулиць, невеличкий костел, дерев’яна церковця і десь тисяча чи дві тисячі жителів. Через Радолішки проходить широкий тракт, обсаджений старими березами, товстими, вузлуватими, скривленими, вкритими потрісканою і грубою від старості корою. Дорога ніби бита, але восени й навесні на ній стоять калюжі, а влітку вітер здіймає хмари пилу. За містечком дорога повертає на південь, і вже через кілька хвилин видно млин, млин старого Прокопа Мельника. Млин лежить над ставами, над трьома ставами – це водяний млин. Один ставок великий, густо зарослий верболозом, інший менший, ніби нагадує нирку. Тут береги лагідні, луг поволі сходить до самої води, дно піщане, тут баби на дошці прачами перуть білизну, а по той бік, де буяє розлога вільха, купаються… Але це лише від Івана Купала. Там вірять, що раніше купатися – шкодити здоров’ю… Натомість нижній став круглий, як ніби хтось окреслив його циркулем. Тут купають коней і сюди гонять худобу на водопій. Із шумом, пінячись, спадає каскадом вода, а зверху долинає постійний шум жорен. На ставках плавають гуси й качки, іноді на воду сяде чирок чи якийсь перелітний лебідь або нирок. Млин Прокопа Мельника… Добрі люди, прості люди. Я там не був уже три роки. О, вони мене точно пам’ятають. Для них я не був зайвою людиною. Для них я не був перешкодою…

Вільчур задумався.

– Ви не сумуєте за ними? – спитала Люція.

– Що ви кажете? – наче отямився він.

– Я питала, чи ви не сумуєте за ними.

На обличчі Вільчура засяяла посмішка.

– Хотів би їх побачити. Багато що там напевно змінилося. Три роки. Василь оженився, Наталка підросла. Ольга і Зоня теж, мабуть, знайшли собі чоловіків… Добродушні баби.

Він засміявся і повернувся до Люції.

– Зоня навіть хотіла на собі оженити… То ж була б радість, якби я заїхав туди…

Люція подумала, що справді така поїздка до Радолішок, про які професор згадує з таким теплом, ідеально підійшла б йому. Це б заспокійливо вплинуло на його нерви, дозволило б одірватися від недавніх переживань. Він повернеться з неї відпочилим і з новим запасом енергії.

– Знаєте що, пане професоре, а чому б вам не відвідати їх? – сказала вона.

– Відвідати? – здивувався Вільчур.

– Авжеж. Ви говорите про них з таким теплом, так приємно згадуєте їх. Це б стало приємною розвагою для вас. Ви так довго не виїжджали з Варшави.

Вільчур глянув на неї.

– Отакої, – сказав він. – Хочете