Читати книгу - "Ода до радості (збірник)"

На годиннику майже десята вечора. Сидячи на ліжку біля тумбочки, сусідка апетитно хрумтить солоним огірком, базікає по телефону:

– М’ясо з грибочками прекрасне. Ні, не хоче, – кидає на мене оком, – відмовилась. А мені смакує. Дуже смакує. Дякую. І лягаю спати цілковито умиротворена.

Пізня вечеря діє на Інну Максимівну як снодійне.

– Спасибі цьому дню за все хороше! – промовляє вона.

І за кілька хвилин уже тихенько посопує зі свого кутка. Усталені уявлення про шкоду їжі перед сном зруйновано, та й уся система здорового харчування під загрозою. Хто сказав, що їсти на ніч шкідливо?

– Ви сечу зібрали? – цікавиться вона вранці, крутить у руках чи то пляшечку, чи то вузьку баночку, видану кожному. – Як я сюди влучу, мені невтямки. – Проте бадьоро суне виконувати завдання, спираючись на спинки ліжок. – Але ж спробувати можна?…

Від неї фонить імпульсами активного життєлюбства.

– Донечко, ластівко, – м’яко шелестить у мобілку… Щойно відтручувала свою Ірину, бо та напосідала на неї: мамо, зарядка… мамо, твої вправи… «Годі вже! – сердилася Інна Максимівна. – Більше не можу! Вже п’ять разів ноги піднімала, відчепися. Яка ж ти настирлива, Ірко!..»

І ось тепер: донечко, ластівко.

Донька сидить біля мами по півдня. Дрімає на ліжку товстулі Оксани. Йдучи, залишає пакет із останньою порцією вихоплених з-під газонокосарки кульбабок. Ми одночасно їх зауважуємо на підвіконні: забула! Операція порятунок кульбабок триває – ховаємо їх у холодильнику наприкінці коридору.

І внучка у сусідки теж ластівка. З вигляду школярка, зовсім юне створіння з косою, а, виявляється, вже працює після університету. Вони перекидаються з бабусею жартами, онука охоче допомагає їй доїсти щось смачненьке.

– Еге ж, – каже, – я побігла, – цілує бабцю.

– Біжи, ластівко, – відповідає бабця. – Ви якісь захекані усі, – проводжає її поглядом. – Не варто аж так поспішати. Мене мама підганяла заміж, боялася, що буде запізно. Мама хворіла, я її доглядала кілька років. Яке тут особисте життя? А потім вийшла заміж, і нічого від мене не втекло, усе встигла.

У голосі – ледь відчутна гірчинка. А може, здалося.

– Цікаві факти! – піднесено повідомляє мені в день своєї виписки. – Найдавніший міст у Парижі називається Новий міст! Оце так-так…

Маленький привід для радості, один із багатьох, вони повсюди. Вміти б бачити. Навіть у повторі забутого та у замовлянні майбутнього. Плани у Інни Максимівни такі: разом з донькою й онукою вона висадить на подвір’ї багатоквартирного будинку виноград. Південну «ізабелу». Пагін уже давно пустив коріння у трилітровій банці з водою, вона стоїть на кухні, у чорному пакеті. Назовні визирають цибухи з кількома тоненькими блідо-зеленими прутиками і листям. Проте садити у землю ще рано, треба мати терпіння й дочекатися стиглого травня, коли відійде небезпека нічних приморозків. Живцем виноградної лози поділився знайомий. У нього плодоносить справжня «ізабела», і він щоосені ділиться пагонами з тими, хто має намір переконатися, буде щось з того чи ні, заохочує сміливців. Не Крим, не той клімат, але весь секрет у догляді. І у терпінні. Інна Максимівна сповнена рішучості перевірити. Виноград ростиме під балконом, сусід обіцяв зробити навіс, а під ним – лавку. Можливо, і стіл. Буде така альтанка для усіх. Інна Максимівна допомагає собі руками: ось тут, креслить у повітрі, балкон, тут альтанка, а лавка з цього боку. Вона зараз вимальовує майбутнє не згірше тої дівчинки-циганки.

…Йде додому, спираючись на руку онуки, двічі зупиняється, посеред палати й у дверному отворі. Кілька несерйозних порад мені наостанок. Жартувати та усміхатися – її повсякденна звичка. Онука терпляче чекає, доки бабуся закінчить свою промову, без найменшого роздратування чекає, з ледь помітною усмішкою.

– Нічого не забули? – озирається Інна Максимівна. – Не потрібно нічого забувати в лікарні. Не хочу повертатися. А! – Помах руки. Наче точка в кінці абзацу.

…Та, що в той же день замінила Інну Максимівну, виявилася з категорії «зачиніть вікно». Вони є чи не у кожній маршрутці, ці жінки, яким дме. Валя одразу захряпнула фрамугу: протяг. Затулила краєвид за вікном вертикальними жалюзі. У нас, виявляється, були жалюзі. Шурхотливий звук відрізав нас від світу, відтак я не побачила, як ввечері поступово змінюється колір неба в отворі між високими тополями за лікарняним корпусом. Проте наслухалася нескінченного монологу по телефону: а він що?… а ти? ги-ги-ги. І далі щось про свекруху і про яйця під майонезом, дуже голосно, так, наче навколо нікого. У стіну роздратовано погупали.

– Тихіше! – гукнув хтось.

– Це до нас? – здивувалася сусідка. – Що за люди!.. А у вас що? З чим лежите? – І заходилася докладно звітувати про свої проблеми зі здоров’ям, з найдрібнішими подробицями.

Після безсонних годин я нарешті забулася під ранок важким сном. Розтулила очі: жалюзі на вікні. Негайно на вулицю. Негайно! Тільки б двері на подвір’я виявилися відчиненими. Вони легко подалися назустріч, випускаючи до пташиного співу, до м’яких косих променів ранкового сонця. Чиста свіжість у повітрі, у затінку – трава у росі. Від запаху скошених кульбабок залишився тільки спогад. Траву на газонах вчора зібрали, але під бордюрами ще в’януть побляклі водянисті трубочки з коричневими китицями на кінці. А серед низько постриженої конюшини – самотні, дивом униклі гострих лез, яскраві кульбабки.

Попереду мене рухається моя довга струнка тінь. Ранкові промені вміють це робити – видавати бажане за дійсне. Помахую руками, яка ж я тут збіса струнка, легка й невагома. Маківка тіні добігає до куща жасмину, прохолодного й рухливого. На зелених пуп’янках майбутніх квітів тремтять краплі дощу.

Велика радість – у малому.

Зараз повернуся в задушливу палату, скажу новій сусідці: так чудово на вулиці, чого ви тут сидите зачинені? Відкриймо жалюзі, опустімо ручку фрамуги… Тут немає протягів, гайда перевіримо разом.

А якщо вона не погодиться, то що ж, не біда. Більше гулятиму. Переселюся у цей чудовий зелений двір. Ще три дні – і на волю. Як там казала Інна Максимівна? За будь-яких обставин знайдуться прекрасні моменти. Вміти б побачити.

Олександр Гаврош

Жертва любові

1

– Ми, здається, проїхали, – блиснув зубами голомозий водій у темних окулярах, що надавали йому мафіозного вигляду, і, обернувшись, почав поволі здавати назад. – Так-так,