Читати книгу - "Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч"

– Облиш! Кажу ж, усе гаразд, – його голос був трохи збудженим, – Відпочинок був би доречним, якби я провів його з іще живим батьком, а так я лише погіршу свій емоційний стан. Мені вже вистачило того, що я наридався на похороні, а зайвим горюванням не лише нічим не зарадиш, а й зробиш собі тільки гірше, тож я вирішив рухатися далі.

Я хотів-було йому заперечити, однак чудово розумів, що його слова були цілком раціональними. І, перш ніж я знайшовся бодай із якоюсь відповіддю, Зорян помітив у руках режисера сценарій.

– Що це у вас, щось нове?

– Так, написав учора новий сценарій, – відповів я, і згадавши, що саме за його сюжетом відбувається, одразу додав: – Тільки от не думаю, що тобі варто з ним ознайомлюватися найближчим часом.

– І як я, по-твоєму, його маю зрежисирувати, не прочитавши? – сказав Зорян, – Ти так говориш, ніби я сам ніколи не вигадував трагічні сюжети. Можеш бути впевнений, що твоє вигадане ніяк не вплине на моє реальне. Тож давайте складемо план роботи, я ознайомлюся зі сценарієм і розпочнемо.

Наступні кілька тижнів ми були повністю занурені в активну роботу над новою виставою. Я особисто проводив прослуховування серед усіх акторів трупи і затверджував головні ролі, ґрунтуючись на побачених в "Акт гранде" образах. Роль хлопчика я запропонував одному зі своїх учнів акторської майстерності, чому він і його батьки були невимовно раді. Анастасія керувала роботою гримерів, костюмерів, освітлювачів і сценографів, щоб ті зобразили на сцені справжній живий ліс і місячне сяйво, а також безпосередньо займалася всіма етапами репетицій з акторами. Зорян відповідав за афішу, створення програмок і просування вистави в газетах.

Після генерального прогону за кілька днів до прем'єри у нас із Зоряном сталася вельми цікава розмова.

– Тобі не здається, що ця вистава своїм виконанням помітно відрізняється від усіх, що ми коли-небудь ставили? – запитав він, – Якось усе непомірно реалістично. А сам зміст – не знаю, чим ти надихався, створюючи її, але описаний сюжет особисто для мене виглядає надто життєвим. І багато про що змушує замислитися. Ні, насправді гарна п'єса, хоч і з сумним сюжетом. Я справді перейнявся.

Я подякував йому, і він тут же продовжив:

– А ще я з першого прочитання помітив, але якось через нашу зайнятість не вдавалося в тебе запитати, а потім і зовсім забув. Той Леон, якого ти вказав у співавторстві – хто він? Де ти його знайшов і чому не познайомиш нас? У нього доволі сміливі й зухвалі ідеї. Думаю, ми б добре спрацювалися втрьох.

Коротенько я розповів йому про Леона, за яких обставин ми з ним познайомилися, і як позначилася наша міцна дружба на моєму подальшому житті.

– Ти міг бачити нас разом на одній сцені "Калейдоскопа", – додав я, – У той час він був провідним актором.

– Ну, це вже надто давній період, щоб я згадав хоч щось. Я й тебе на сцені "Калейдоскопа" не дуже пам'ятаю, якщо чесно, лише викликані вами емоції на тих виставах, де мені пощастило побувати – ось цього мені справді ніколи не забути. Однак чому ж я раніше нічого не чув від тебе про Леона? І чого ви перестали разом працювати?

– Він помер приблизно у твоєму віці – коротко відповів я.

– Он воно як, – із жалем у голосі сказав Зорян, – Щось почастішала згадка смерті в моєму житті останнім часом. Але як же тоді він став твоїм співавтором, якщо його вже давно немає з нами?

Я трохи забарився з відповіддю.

– Він дуже багато читав, знав безліч оповідань напам'ять – це дуже допомагало йому при написанні власних творів. І це був один із сюжетів, який він хотів поставити. Однак не встиг.

Мені легше було збрехати йому, ніж розповідати про все, що явилося мені в театрі "Акт гранде" того вечора. Я знав, що він не повірить у таку небилицю. Я і сам насилу вірю в те, що все це відбувалося насправді.

– А інші актори вашої трупи? Що з ними сталося? – запитав Зорян, – Пам'ятаю, вас багато було на сцені.

Це було дійсно слушне запитання, над яким я за стільки років жодного разу не замислювався. Після закриття "Калейдоскопа" наші шляхи вимушено розійшлися, і донині жодного разу не перетиналися знову. Однак мене більше цікавила доля моєї іншої трупи – з театру "Мельпомена", портрети яких я виявив на стінах театру "Акт гранде". Наскільки я пам'ятаю, вони не були в театрі в момент пожежі, однак і свою творчу діяльність після вони так і не відновили.

Зоряну я відповів, що і самому цікаво було б отримати відповідь на це запитання, і на цьому ми закінчили нашу розмову.

***

Прем'єра вистави "Під склепіннями золотого ув'язнення" пройшла з приголомшливим успіхом. Завдячуючи роботі Зоряна, квитки розійшлися менш ніж за тиждень, і глядацький зал в день прем'єри був ущерть заповнений як уже досвідченими театралами-завсідниками, так і просто молодими любителями сценічного мистецтва, а завдячуючи докладеним зусиллям Анастасії та її суворому підходу до роботи, те, що відбувалося на сцені, набуло вигляду достеменного чарівництва – від живих декорацій, що відтворювали неповторну атмосферу справжнього лісу, до витонченої гри акторів. Усе це у своїй сукупності мимоволі викликало у глядачів сумніви щодо вигаданості того, що відбувається перед їхніми очима. По закінченню вистави викликані враження змусили зал вибухнути тривалими оваціями. Публіка не поспішала залишати свої місця, сподіваючись на повторну появу всіх акторів на сцені, а коли завіса розгорнулася повторно для поклону, оплески, що не вщухали весь цей час, зазвучали ще голосніше.