Читати книгу - "Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч"

Безумовно, цей успіх був би неможливий і без участі Леона, який навіть після своєї смерті продовжує всіляко сприяти моєму життєвому шляху. Стоячи на поклоні перед величезною захопленою публікою, я швидкоплинно пригадав мить схожого театрального тріумфу з минулого – момент мого останнього спільного перебування з Леоном на одній сцені театру "Калейдоскоп". Як це зазвичай буває в житті, тоді я ще не знав, що саме та вистава, до речі, також написана Леоном, стане для нас останньою і зовсім скоро зла доля надовго розлучить нас, а згодом і зовсім розпорядиться закрити театральну завісу перед моїм другом назавжди. І нехай широти мого осмислення всесвіту недостатньо, щоб пояснити феномен театру "Акт гранде", я щиро радий, що в потойбічному світі театральне мистецтво користується повагою.

У якийсь момент я відчув, ніби мій друг знову зі мною поруч, спостерігає за мною з-за лаштунків, але, обернувшись, я, на жаль, нікого там не побачив.

Як і після прем'єри минулої вистави, що відбулася місяць тому, весь наступний день у кореспонденцію нашого театру активно надходили листи від шанувальників. Цей день від самого ранку видався доволі насиченим роботою та зустрічами, і його залишок я проводив уже у своєму кабінеті в довгоочікуваній тиші, коли до мене навідався Зорян і сповістив про надходження пошти.

– Там листів сотні чотири, не менше! – резюмував він. – Я вже розпорядився, щоб тобі їх занесли. Якщо попадуться листи з критикою, то відклади їх – я завтра ними займуся. А на сьогодні я вже все, зайшов побажати гарного вечора.

За десять хвилин листи вже були в моєму кабінеті і їхня кількість справді вражала. Увесь цей час, що я чекав на них, мною оволодівало наростаюче хвилювання, яке чергувалося з припливами зацікавленості й трепетних побоювань, що жодним чином не належали до такої колись небаченої кількості глядацьких вражень. Ці емоції стосувалися лише одного єдиного конверта, який знову міг би бути серед усіх інших.

Із завмиранням серця я почав перебирати листи, коли нарешті не натрапив на те, що так старанно шукав, і затамував подих у передчутті. Цей заповітний конверт я впізнав ще навпомацки, тільки-но взяв його до рук, а глянувши на відправника, лише впевнився у своєму правильному судженні. Відправником уже знайомим мені виразним почерком значився театр "Акт гранде".

Акуратно розкривши конверт злегка тремтячими руками, я витягнув із нього запрошення на виставу з назвою "Незглибиме могуття безбережної закоханості", показ якої був запланований на цю п'ятницю о дев'ятій годині вечора.  Зоряну цього разу я вирішив нічого не казати з цього приводу, а на його запитання наступного дня, чи траплялася мені знову якась критика, чи загалом щось цікаве серед усіх листів, я коротко відповів, що ще навіть не починав їх читати. Він щиро здивувався, і одразу після цього багатозначно посміхнувся, вирішивши не наполягати продовжувати цю тему далі, однак натякнувши, що я завжди можу звернутися до нього по допомогу, якщо маю що розповісти.

У періоди очікування чого б то не було час тягнеться як ніколи повільно, і для мене це правило не стало винятком. Невгамовні думки про майбутній візит до "Акт гранде" позначалися на моїй поведінці на роботі, що відзначалося надмірною неуважністю та забудькуватістю, які я, віджартовуючись, виправдовував наслідками хронічного недосипання. Мені вартувало великих зусиль, щоб поводитися ці три довгих дні, як зазвичай, адже моя спрагла допитливість уже чудово розуміла, чого варто очікувати від майбутньої вистави.

У п'ятницю я вирушив додому раніше, ніж зазвичай, підготував усе необхідне до майбутнього виходу, зокрема зарядив револьвер і знайшов кишеньковий ліхтарик, хоча минулого разу обійшовся і без нього, а також ще раз уважно вивчив квиток. Відведене мені місце в залі тепер значилося під номером три в першому ряду ложі бельетажу, звідки, до речі, в будь-якому театрі відкривається найкращий вид на сцену. Що б сьогодні не відбувалося по той бік сценічного порталу, Леон бажає, щоб я отримав якомога більше задоволення від побаченого.

Вечірні сутінки вже потроху огортали місто, проте до увімкнення вуличних ліхтарів залишалося не менше чверті години. Мертва тиша відчутно врізалася в мої барабанні перетинки, щойно я звернув на вулицю, що виходила до театру, який знов велично височів перед моїм поглядом, а порівнявшись із ним, тілом мимоволі пробігло дрібне тремтіння – черговий похід у це таємниче місце аж ніяк не видавався мені менш напруженим, ніж попередній.

Увійшовши всередину, я насторожено, вслухаючись у тишу, пройшов через його великий мальовничий вестибюль прямо до коридору, що вів до сходів на другий поверх. З портретів, що висіли на стінах у коридорі, мене супроводжували поглядом, сповненим нещастя, люди різного віку й національностей, які волею долі стали акторами цього нечестивого театру. Кожен із цих нещасних людей колись пережив події, що відобразили всю жорстокість безжальної природи життя, і зовсім скоро одну з цих численних трагічних історій відтворять знову, тільки тепер уже для потіхи публіки.

Тільки-но я ступив на другий поверх, як у театрі голосно пролунав дзвінок, що закликав глядачів займати свої місця, і одразу після цього вдалині з легким скрипом повільно відчинилися двері ложі бельетажу. Опинившись усередині ложі, я сів на відведене мені місце, заздалегідь звірившись із квитком, і з трепетом став чекати початку вистави. Велика закрита завіса висвітлювалася софітами, готуючись ось-ось відчинитися. Після третього дзвінка світло в залі м'яко потьмяніло, з-за лаштунків пролунав знайомий розмірений стукіт кроків, і незабаром мерехтлива примара конферансьє посіла своє місце на авансцені, звідки звернула свій порожній погляд до уявних глядачів: