Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ярослав, Ольга Вільна 📚 - Українською

Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ярослав" автора Ольга Вільна. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 86
Перейти на сторінку:

– Коваль, – знизив плечима Улас. І помітивши зацікавленість з боку Олега, продовжив: – Роблю авторські ножі та сокири. Цікавишся?

– Більш ніж. Я власне приїхав з Києва аби відвідати виставку зброї козацької доби. Проходить в Кремлі.

Улас зиркнув з подивом.

– З Києва? А не простіше було відвідати її в Дніпрі?

Ярослав хмикнув про себе. Справді, перші три міста, в яких презентувалась виставка, належали Центральній та Південній губерніям. І жителю столиці логічніше було відвідати якусь з них. Однак…

– Проте так мені вдалось побувати і там, і тут.

– І то правда, – Улас завів руку за голову, розтріпавши зачіску. – Ну, а я облазив її, ну, виставку, в Дніпрі. Мені простіше. Я ж сам звідти. Так, це там зараз Дворецький виступати буде? – раптом насторожився, підібравшись. – Чув, що там оголосили?

Ярослав озирнувся до центру зали, де розміщувалась сцена. На верхньому табло відображалась інформація по учасникам та темам виступів.

– Начебто…

– Я пішов. Сестра мене моїми ж ножами покремсає, якщо я їй відео з цього виступу не презентую по поверненню.

– Успіху, – хмикнув Ярослав, звертаючись вже до спини контрабандиста.

Було щось напрочуд приємне в розумінні того, що от такий випадковий зустрічний не тільки чув, а ще й відвідував засновану ним виставку. Подібне справді тішило і неабияк підіймало й без того чудовий настрій.

І все ж йому доводилось бути обережним. Серед суцільного натовпу де-не-де проглядались представники преси та фоторепортери. І далеко не всі виявлялись працівниками тематичних видань – декого Ярослав пам’ятав по прес-конференціям з державних питань. Останній знайомець, який днем раніше брав у нього інтерв’ю на відкритті змагань, навіть мало не зірвав капюшон, випадково зачепивши мантію фотоапаратом.

Зрештою, якраз після останнього інциденту, хлопець  і вирішив повертатись. Сувеніри були накуплені, зали оглянуті. Ризикувати й надалі ставало недоречним.

«Погуляли й годі. Олег буде радий, якщо я повернусь раніше», – посміхнувся, прямуючи в бік станції метро. Але в останню мить передумав і повернув до іншого виходу. Час ще був. А Крокус Експо вміщував далеко не один виставковий зал.

  

 

***********************************

 

Телефонна розмова більше нагадувала емоційний монолог схибленої дивачки, аніж діалог, але Романі було байдуже. Вона була в захваті, вона була в цілковитому емоційному збудженні і активно ділилась цим, розповідаючи подрузі, наскільки їй все подобалось. І навіть по завершенні розмови вона лишалась в стані щасливої ейфорії.

Свіже повітря трохи заспокоювало. Оглядові майданчики виносились містками через дорогу до самісінької річки, а то й нависали геть над хвилями. Повторюючи футуристичний дизайн комплексу, вони спірально обертались навколо Виставкового центру, дозволяючи пройтись між павільйонами не тільки всередині, але й ззовні.

На обраному нею оглядовому майданчику було небагато людей, більшість просто прогулювались, без поспіху. І цей невимушений спокій трохи передавався і самій Романі, охолоджував після заповнених залів.

З деякого медитативного стану її вивів порив холодного повітря. Вечоріло і надворі, біля води, ставало прохолодніше. Романа зітхнула і прийнялась ховати телефон в поясну сумку. Вона навіть вже встигла прилаштувати сумку до талії і ось збиралась закріпляти, коли хтось болюче штирхнув її у бік.

– Якого? – сіпнулась, прикривши очі. Випадковий поштовх прийшовся кудись геть невдало, скрутивши нутро і змусивши дівчину зігнутись зі стогоном.

– О, перепрошую! – незнайомий хлопець повернувся до неї, вправно підхопивши під руки. Легше не стало, та принаймні під ногами ні в кого вона не опинилась.

Але.

Біль пройшов моментально, варто було пригадати про незакріплену сумку.

«Де?»

– З вами все гаразд? Я справді не бажав зашкодити…

Хлопець все говорив і говорив, але Романа з жахом чула тільки як пульсує кров у вухах. Сумки не було. Ніде. Ні під ногами. Ні під руками. Ні на поясі.

«Ні».

– Ні, ні, ні. Ні. – озирнулась, все ще висячи на руках мерзотника.

За спиною та під ногами виблискували на сонці хвилі Москви ріки. Крізь скляні вставки в настилі було видно пожовклий очерет і кількох сполоханих качок. І її сумка, вочевидь, вже була там. У воді.

– Перепрошую?

– Там були всі мої документи, – ступор потроху змінявся панікою.

– Пробач? – хлопець вочевидь лишався не в темі.

– Документи, – Романа врешті встала на свої ноги, відбивши хлопця від себе. – Всі мої бісові документи. Паспорт, відрядження, студентський, проїзний! Всі! Мої! Документи! Там! – вистрелила рукою в бік ріки. – Розумієш? Все! Там!

– Я, – хлопець наче збирався щось сказати, але Роману понесло.

– Ти! Йолоп! Що Я маю тепер робити? – от тепер власна паніка стала цілком зрозумілою. – Ти все втопив.

– Можливо все не так страшно. Гадаю…

– Що? – злий погляд на хлопця. Той був у широкій мантії, а-ля Володар Сітхів, і виглядав розгубленим. Можливо. – Можеш щось зробити? – вхопила недоумка за руку і потягла до краю парапету. Аби краще розгледів перспективу. – Пірнеш за сумкою? Наче це може врятувати мій паспорт. Паспорт, – останнє повернуло Роману до шокового стану. – Як я повернусь без паспорту?

Витріщилась на сітха.

Наступні пів години пройшли як у тумані. Клятий сітх перетягнув її до якогось кафе, всунув в руки чашку гарячого шоколаду. І намагався заспокоїти. Його врівноважений голос заледве долинав до неї крізь пелену шокового стану. Тупість ситуації вражала не менше ніж втрата всіх документів.

«Ідіотка, не ризикнула лишити в номері. І що тепер?»

– Все можна відновити.

Романа кліпала очима. Думки поки не збирались до купи. А ступінь власної дурості все ще тільки доходив.

– Відновити. Паспорт. Ага. Знаєш, я власне навіть не з цієї губернії, – повідомила, врешті зосереджуючи увагу на тупому недоумку, через якого вона опинилась в такому становищі. До його честі, хлопець принаймні не втік, а залишився з нею. І навіть ніби прагнув допомогти.

1 ... 20 21 22 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ярослав, Ольга Вільна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ярослав, Ольга Вільна"