Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Потім я пішла додому, повільно повертаючись на пагорб, крок за кроком. Шлях здавався значно крутішим тепер. Це була наче вічність у задушливій спеці. Чомусь я не припиняла думати про того безхатченка. Окрім відчуття жалю, було ще щось безіменне, схоже на страх. Я уявила того чоловіка дитиною на руках у матері. Чи вона колись уявляла, що її дитина лежатиме, скрутившись на тротуарі, божевільна, брудна і смердюча, бурмочучи непристойності?

Я подумала про свою маму. Чи була вона божевільною? Чи це було причиною, чому вона так вчинила? Чому вона пристебнула мене до пасажирського сидіння своєї жовтої автівки і на великій швидкості направила нас у червону цегляну стіну? Мені завжди подобалася та автівка, її радісний яскраво-жовтий колір. Такий колір є в моєму наборі фарб. Тепер я ненавиджу його: щоразу, користуючись цим кольором, я думаю про смерть.

Чому вона зробила це? Мабуть, я ніколи не дізнаюся. Я звикла думати, що це було самогубство. Зараз я гадаю, що це була спроба вбивства. Адже я теж сиділа в машині, чи не так? Іноді я думаю про те, що саме я мала стати жерт­вою — мене вона намагалася вбити, а не себе. Але це ж божевілля. Чому б вона хотіла мене вбити?

Я підіймалася пагорбом, а сльози застилали мені очі. Я плакала не через маму, не через себе і навіть не через того нещасного безхатченка. Мені було шкода нас усіх. Скрізь стільки болю, а ми лише заплющуємо очі на це. Правда в тому, що ми всі налякані. Ми боїмося одне одного. Я боюся сама себе — і мою маму в мені. Її безумство в моїй крові? Воно там? Чи я стану…

Ні. Стоп. Зупинись.

Я не писатиму про це. Не писатиму.

20 липня

Минулого вечора ми з Ґебріелом вечеряли в ресторані. Зазвичай ми робимо це по п’ятницях. «Романтична вечеря», як він називає це, з дурнуватим американським акцентом.

Ґебріел завжди применшує свої почуття і жартує з усього, що вважає «слізливим». Йому подобається вдавати із себе цинічного і несентиментального. Та правда в тому, що він глибоко романтичний чоловік — у серці, а не на словах. Вчинки кажуть більше, ніж слова, хіба не так? А завдяки вчинкам Ґебріела я відчуваю цілковиту любов.

— Куди ти хочеш піти? — запитала я.

— Вгадай із трьох спроб.

— «У Августо»?

— Влучила в яблучко.

«У Августо» — це наш місцевий італійський ресторан, трохи нижче вулицею. У ньому немає нічого особливого, але там ми почуваємося, як удома, і провели в цьому ресторані багато щасливих вечорів.

Ми прийшли близько восьмої. Кондиціонер не працював, тож ми сіли біля відчиненого вікна — повітря досі було гаряче і вогке — та пили холодне сухе біле вино. Під кінець вечора я вже була трохи п’яна, і ми багато сміялися насправді з нічого. Вийшовши з ресторану, ми цілувалися, а повернувшись додому, зайнялися сексом.

На щастя, Ґебріел змінив своє ставлення до вентилятора, принаймні коли ми були в ліжку. Я встановила вентилятор навпроти нас, і ми лежали в обіймах одне одного, а нас обдував прохолодний вітерець. Ґебріел погладив моє волосся і поцілував мене.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він. Я нічого не відповіла; у цьому не було потреби. Він знав про мої почуття.

Але я все зіпсувала, тупо і незграбно, запитавши, чи не позуватиме він для мене.

— Я хочу тебе намалювати, — сказала я.

— Знову? Ти ж уже малювала. — То було чотири роки тому. Я хочу знову намалювати тебе.

— Он воно що. — Він не здавався захопленим. — І який образ тобі спав на думку?

Я завагалася, а потім сказала, що це картина з Ісусом. Ґебріел сів і видав здавлений смішок.

— О, припини, Алісіє.

— Що таке?

— Я не впевнений, кохана, — відповів він. — Боюся, що ні.

— Чому ні?

— А як ти гадаєш? Намалювати мене на хресті? Що скажуть люди?

— Відколи це тебе непокоїть, що вони скажуть?

— Мене це не непокоїть, я маю на увазі, у більшості випадків, але вони можуть подумати, що саме так ти мене бачиш.

Я засміялася.

— Я не