Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Я не можу викинути це з голови.

17 липня

Я почала ховатися від спеки у центрі міста в кафе з кондиціо­нером «Cafe de l’Artista». У ньому дуже морозно, неначе залізти у холодильник. Мені подобається місце біля вікна, де я сиджу за столиком і п’ю каву з льодом. Іноді я читаю або пишу щось у блокнот. Здебільшого я просто розслабляю свій мозок, насолоджуючись прохолодою. Вродлива дівчина за стійкою має знуджений вигляд, вона дивиться на свій телефон, поглядає на годинник і періодично зітхає. Вчора її зітхання були особливо довгими — я зрозуміла, що вона чекала, доки я піду, щоб зачинитися. Я неохоче пішла.

Гуляти в таку спеку — ніби борсатися в багнюці. Я почуваюся затасканою, побитою цією спекою. Ми не пристосовані до неї, не в цій країні — у нас із Ґебріелом удома немає кондиціонера, та і в кого він є? Але без нього спати неможливо. Вночі ми скидаємо покривала і лежимо в темряві голі, аж мокрі від поту. Ми залишаємо вікна відчиненими, але на вітерець немає і натяку. Лише смертельно гаряче повітря.

Учора я купила електричний вентилятор. Поставила його на комод біля ліжка, проте Ґебріел одразу почав скаржитися:

— Від нього забагато шуму. Ми не зможемо заснути.

— Ми все одно не спимо, — відповіла я. — Принаймні не лежатимемо, як у сауні.

Ґебріел буркотів, але зрештою заснув раніше за мене. Я лежала і слухала шум вентилятора: мені подобається цей звук, легке дзижчання. Я можу заплющити очі, налаштуватися на нього і зникнути.

Я всюди тягаю вентилятор із собою, вмикаючи і вимикаючи його, пересуваючись будинком. Сьогодні я взяла його до студії в кінці саду. Вентилятор робить погоду майже стерпною, але досі занадто спекотно, щоб удосталь по­працювати. Я відстаю з термінами — та на вулиці занадто спекотно, щоб перейматися цим.

У мене був невеличкий прорив: я нарешті зрозуміла, що не так з моєю картиною про Ісуса. Чому вона не вдається. Проблема не в композиції — Ісус на хресті, проблема взагалі не в цій картині з Ісусом. Він навіть не схожий на Нього, хай там який вигляд Він мав. Бо це не Ісус.

Це Ґебріел.

Неймовірно, як я раніше цього не помічала. Якимсь чином, ненавмисно, я помістила Ґебріела на картину. Це його обличчя я намалювала, його тіло. Хіба це не здається божевільним? Тож я маю визнати це і робити те, чого вимагає від мене живопис.

Зараз я знаю, що коли у мене є план картини, заздалегідь визначена ідея, який вигляд вона повинна мати, то ніколи нічого не вдається. Картина виходить провальною, неживою. Але коли я справді приділяю їй увагу, справді усвідомлюю її, то іноді чую голос, який шепоче і вказує мені правильний напрямок. І якщо я віддамся йому, повірю, то голос приводить до якогось неочікуваного місця, не туди, куди я мала намір прийти, але до надзвичайно живого прекрасного місця — і результат не залежить від мене, він має власну життєву силу.

Гадаю, мене лякає те, що я піддаюсь невідомому. Я люблю знати, до чого йду. Саме тому завжди роблю стільки ескізів, намагаючись контролювати результат — не дивно, що нічого і не народжується, адже я погано реагую на те, що відбувається переді мною. Мені потрібно розплющити очі і дивитися — усвідомлювати теперішнє життя, а не те, яким я хочу, щоб воно було. Тепер я знаю, що це портрет Ґебріела, і можу повернутися до роботи над ним. Я можу почати спочатку.

Я попрошу його позувати для мене. Він уже давно не позував. Сподіваюся, йому сподобається ця ідея і він не вважатиме її богохульною.

Іноді він може бути таким кумедним.

18 липня

Сьогодні вранці я спустилася вниз пагорбом до ринку Кемден. Я багато років там не була відтоді, як одного дня ми з Ґебріе­лом разом пішли на ринок у пошуках його втраченої юності. Коли Ґебріел був підлітком, він усеньку ніч тусувався з друзями, танцював і випивав. Рано-вранці вони приходили на ринок, спостерігали, як торговці встановлюють свої намети, і намагалися купити трохи трави у продавців-раста­манів, які зависали на мосту біля Кемден-лока 14. Коли ми прийшли на ринок, цих продавців уже не було, і це засмутило Ґебріела.

— Не впізнаю це місце, — сказав він. — Це дезінфікована пастка для туристів.

Прогулюючись сьогодні, я замислилася: можливо, проб­лема була не настільки в тому, що ринок змінився, а в тому, що змінився Ґебріел. Цей район досі лишався популярним серед шістнадцятирічних підлітків — хлопців у підкочених шортах з голим торсом, дівчат у бікіні чи бюстгальтерах: повсюди шкіра, палаюча розрум’янена плоть. Впізнавалася сексуальна енергія — їхній голод, нетерпляча спрага до життя. Раптом я відчула, що хочу Ґебріела — його тіло і міцні ноги, його широкі стегна, які притискаються до моїх. Коли ми займаємося сексом, я завжди відчуваю ненаситний голод до нього, до такого собі союзу між нами — чогось більшого, ніж я, ніж ми, чогось невимовного, чогось священного.

Раптом я побачила безпритульного чоловіка, що сидів на тротуарі й дивився на мене. Його штани були підв’язані мотузкою,