Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

3 Арт-район Лондона.

4 Найвпливовіше модне видання у світі та «біблія» моди.

5 Головний розважальний квартал Лондона.

6 Графство в Англії.

7 Німецько-британський психіатр і психоаналітик. Він розробив теорію групової поведінки, що привело до створення групового аналізу, варіанта групової терапії.

8 Вільям Конгрів, «Наречена в жалобі».

9 Психологічний феномен, що полягає у несвідомому перенесенні раніше пере­житих (особливо в дитинстві) почуттів і відносин, які проявлялися до однієї особи, на зовсім іншу людину.

10 Район Лондона.

11 Комплекс ботанічних садів та оранжерей у південно-західній частині Лондона.

12 Просочування рідини крізь природну чи штучну мембрану.

13 Район на північному заході Лондона.

Частина друга

Невисловлені емоції не вмирають. Їх ховають живцем, але потім вони повертаються у потворнішому вигляді.

Зиґмунд Фройд

1

Щоденник Алісії Беренсон

16 липня

Ніколи не думала, що так сумуватиму за дощем. Іде четвертий тиждень спеки, і здається, ніби це випробування на витривалість. Кожен день жаркіший за попередній. Це не схоже на Англію. Більше на якусь іноземну країну — Грецію абощо.

Я пишу ці рядки у Гемпстед-Гіт. Увесь парк всіяний людьми з червоними обличчями і напівоголеними тілами, як на пляжі чи на полі бою, вони лежать на покривалах, лавочках чи й просто на траві. Я сиджу під деревом у затінку. Зараз шоста вечора, стає трохи прохолодніше. Червоне сонце низько висить на золотому небі, при такому світлі пустище має інакший вигляд — тіні темніші, кольори яскравіші. Трава немов палає, під моїми ногами — мерехтливе полум’я.

По дорозі сюди я скинула взуття і йшла босоніж. Це нагадало мені, як я в дитинстві гралася на вулиці. Нагадало ще одне літо, спекотне, як це — літо, коли померла мама, коли ми з Полом гралися на вулиці, їздили на велосипедах золотими полями, всіяними стокротками, лазили по покинутих будинках і садах із привидами. У моїй пам’яті те літо триває вічно. Пам’ятаю маму та її барвисті майки з жовтими бретельками, такими ж тонкими і витонченими, як і вона сама. Вона була тендітною, наче пташеня. Мама вмикала радіо, кликала мене — і ми танцювали з нею під попсу. Пам’ятаю, як вона пахла шампунем, сигаретами і кремом для рук, і ще той зав­жди прихований аромат горілки. Скільки їй тоді було? Двадцять вісім? Двадцять дев’ять? Тоді їй було менше, ніж мені зараз.

Дивна думка.

Дорогою сюди я побачила на стежці пташеня, яке лежало біля коріння дерева. Я подумала, що воно випало з гнізда. Пташеня не ворушилось, і я припустила, що в нього зламані крильця. Я обережно погладила його пальцем по голові. Пташеня не реагувало. Я підштовхнула його і перевернула — і побачила, що всередині пташку з’їли личинки, які роїлися в її порожнині. Жирні, білі, слизькі черви… Вони скручувалися, виверталися, звивалися… Я відчула, як мій шлунок здригнувся, і подумала, що мене зараз знудить. Це було так мерзенно, так огидно — смертельно.