Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 100
Перейти на сторінку:
що відбувалося. Коли я намагалася уявити їх, коли я намагалася побачити, який вигляд мала моя матір, коли вона вже не могла встати з ліжка, перед моїми очима поставали погано намальовані образи, які ні на кого не були схожі. Я навіть не могла згадати день її смерті.

Упродовж наступних тижнів та місяців я бачила, як життя мого батька тріщить по швах, знову і знову. Я бачила, як він заледве підшуковує англійські слова, а тоді, зрештою, переходить на фарсі — не тільки зі мною, а й у продуктовій крамниці чи з клієнтами. Люди дивилися на нього спантеличено і збентежено. Я бачила, як він засмучувався через дрібниці — несправні двері, автівку, що їхала занадто повільно по шосе. Я бачила, як горе вразило його, наче блискавка, роблячи німим і змушуючи ридати за кухонним столом, у своїй спальні, на порозі нашого будинку. Я не знала, як його втіши­ти. Його сум був неначе іншою мовою. Я не розмовляла нею.

Відтоді він припинив розповідати історії. Він завжди був стомленим. І світ здавався занадто малим і жорстоким для доброзичливих ширдалів та диких єдинорогів. Я навіть не знаю, чи перестала вірити в них. Мені просто стало байдуже. Вони не мали значення.

У давній давнині…

Розділ восьмий. Усе й одразу

Перед школою я зустрілася з Меллорін у клініці і привела її в офіс. Зорро, скручений калачиком, підняв голову, коли вона увійшла. Його хвости, тепер туго сплетені разом, били по стінці клітки. Меллорін опустилася на коліна й посмикала його за щічки, потім обійшла стіл і міцно мене обійняла.

— Дякую, — сказала вона.

Меллорін шаркнула ногою і схилила голову. У клітці Зорро переводив свою маленьку мордочку з Меллорін на мене, а потім назад.

— Є дещо… що я повинна тобі сказати.

— Добре…

— Я не маю змоги заплатити дуже багато, — сказала вона. — Точніше, я взагалі нічого не можу дозволити собі оплатити. Я повинна була про це сказати одразу, до того як залишила його. Я не знаю, скільки це зазвичай коштує…

Вона нараз замовкла, уникаючи дивитися мені в очі.

— Щиро мовлячи, я й сама не знаю, скільки це могло б коштувати, — відповіла я. Меллорін здавалася дуже засоромленою, і мені стало її жаль. — Усе гаразд, — додала я.

Але вона все ще не дивилася на мене.

— Є ще дещо, — промовила вона, — причина, чому я привела його, причина, чому я вирішила звернутися по допомогу — Зорро залишив кілька подряпин на моїй стіні. Він ніколи так не робив… Я гадаю, він намагався мені сказати, що занедужав. Хай там як, але мої батьки, вони дуже релігійні, і вони говорили про цю школу, ну, залякували мене нею, через усілякі відьомські штучки, і… вони не знають про Зорро. Коротше, ця школа, вона розташовується посеред пустелі, і люди приїжджають по тебе на фургоні посеред ночі й… Так чи інакше, я знаю, що коли вони побачили подряпини… — Вона затнулась, і коли заговорила знову, то її голос був тихий і кволий: — Чи ти не знаєш місця, де ми могли б пожити деякий час? Тільки допоки йому не стане краще? Я не можу нічого оплатити наразі, зате можу готувати і прибирати, і я не займатиму багато місця.

Я не знала такого місця, де б безкоштовно дали притулок відьмі-підлітку, що втекла з дому з її домашнім лисом.

— На жаль, — відповіла я.

Вона кивнула, ніби це не мало значення:

— Без проблем, — сказала вона, — у будь-якому разі, дякую.

Меллорін натягнула на своє лице горду, безжурну усмішку, взяла Зорро з клітки на руки й обережно поклала в картонну переноску. Потім, здійнявши високо голову, юна відьма поспі­шила покинути офіс. Мені б хотілося зробити для неї більше.

Тієї ж миті мені спала на гадку одна ідея.

«Ти не зробиш цього, — було моєю першою думкою. — Твій батько не дозволить».

Ця несподівана думка виникла нізвідки. Мені не потрібен був дозвіл батька на будь-що вже декілька місяців, і раптом він мені почав указувати, що я можу й чого не можу робити. У грудях спалахнула злість. Він не мав жодного права вказувати, як мені жити.

Зненацька я відчула величезну свободу, ніби камінь з душі звалився. Мені не потрібно більше слухатися батька. Я не мушу жити так, як жив він. Я могла тепер запроваджувати власні правила. Я побігла за Меллорін, зупинила її в кінці коридору й потягнула за руку назад до кабінету.

У мене не було жодної причини довіряти їй. Я майже нічого не знала про неї. Але я довіряла Зорро. І якщо він обрав Меллорін, тоді, можливо, вона справді не божевільна.

Над усе я не хотіла залишатися сама вдома.

— Ти можеш пожити в мене, — сказала я.

— О ні… — вигукнула вона. — Я не мала наміру…

— Все гаразд, — відповіла я. — Якщо, звісно, ти не проти перебування в будинку, де хтось помер.

— Я знаю декілька ритуалів для цього, — сказала вона, — якщо ти хочеш очистити дім від темної енергії.

— Гаразд, — погодилася я. — Чом би й ні?

— Ти впевнена? — запитала вона. — Я маю на увазі, щодо цього всього? Я не хочу наполягати, особливо після всього, що ти зробила для Зорро. Ти справді впевнена?

— Так, — відповіла я, — було б чудово мати компанію. І позбутися темної енергії.

Її обличчя миттю проясніло.

— Ти не пожалкуєш про це, — вигукнула вона. І так само швидко на її обличчі з’явився замислений погляд. — Є дещо, що я б хотіла зробити для тебе… Віддячити тобі. Я хочу зняти з тебе вроки. — Вона зробила паузу. — Або ж хоча б спробувати. Не даю гарантій.

— Гм, — промовила я, — що за вроки?

— Прокляття, дурненька, — засміялася вона, — те, що наче нависло над тобою. Тільки не кажи мені, що ти не знала про нього.

Я похитала головою.

Меллорін з недовірою витріщилися на мене.

— Оце так! — промовила вона. — Я помітила їх, щойно тебе побачила, але не хотіла нічого говорити, бо іноді це не­зручно обговорювати. Якщо ти захочеш, я можу спробувати їх зняти. Якщо все спрацює, тобі поліпшає, обіцяю. Якщо ж ні, то ти нічого не втратиш. Це буде мій тобі подарунок. Від мене й Зорро.

Щойно прозвучало ім’я Зорро, він почав метеляти своїм хвостом, а тоді від гордості коротко вискнув.

— Гм, дякую, — промовила я.

— Ні, дякую тобі, — сказала вона. — Ти не уявляєш, як багато це означає для мене.

Я пішла з ними коридором і провела до

1 ... 20 21 22 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"