Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 100
Перейти на сторінку:
вхідних дверей.

— Щодо вроків, — почала вона, — не поспішай. Ти повинна бути готова. А наразі полиш на мене підготовку. Й енергетичне очищення.

Я дала їй свою адресу, сказала, коли буду вдома, і споглядала, як вона саджає Зорро у великий передній кошик свого старого велосипеда. З одного боку керма звисали чорна пір’їна та намисто. Вона усміхнулася й махала мені рукою, поки сідала. Потім вона щось прошепотіла до Зорро в його переносці, і вони поїхали. Я замислилася, що я щойно впустила у своє життя.

Після обіду мені зателефонував Девід Ґінн. Коли я по­бачила його номер на екрані, мій шлунок скрутило. Коли телефонував Девід, то зазвичай розмова йшла про гроші і що їх замало.

— Не хвилюйся, — сказав він, — без проблем. Я просто подумав, що нам потрібно зустрітися, щоб обговорити, як просуваються справи.

Офіс Девіда розташовувався в невеликому комплексі, де завжди пахло свіжою фарбою. Девід перебував на третьому поверсі, за дверима з матового скла і з антикварною латунною ручкою й літерами «Д. Ґ.» на рівні очей, покритими сусальним золотом. Здавалося, неначе заходиш у приватний кабінет детектива з якогось нуарного роману, але щойно ти опиняєшся всередині, ілюзія зникає.

Офісом була одна кімнатчина з низькою стелею, заставлена від стіни до стіни канцелярськими шафами й письмовим столом, який займав більшу частину простору, що залишався. Підвісна стеля звисала на кілька дюймів нижче, ніж годилося. Люмінесцентні лампи омивали кімнату яскравим рівним світлом.

Коли я прийшла туди, Девід привітав мене втомленим змахом руки. Його обличчя було блідим, округлим та стомленим, одяг ледь зім’ятим, а рукави закачані. Щойно я увійшла в кабінет, він розгладив долонею складки на сорочці й випростався, аби привітати мене.

Девід ніколи не видавався щасливим. Він завжди здавався виснаженим. Його борода була трохи скуйовджена, а очі завжди трохи темні й запалі. Таким здавався і його офіс — втомленим і зношеним. Тут усе було звалене впереміж — стаціонарний комп’ютер, стоси клієнтських папок, фотографія його дружини, Елізабет, та їхніх дітей, Коула й Рамзі, дрібнички з поїздки до Великого каньйону. Виникало враження, що все це може завалитися в будь-яку секунду.

— Як твої справи, Маржан? — запитав він таким же тоном, як наразі запитували мене всі люди.

— Девіде, у мене все добре, серйозно, — відповіла я. — Я в порядку. Минуло вже майже три місяці. Тож усе гаразд.

Він подивився на мене довгим, насмішкуватим поглядом, і зрештою прийняв мою відповідь кивком голови, а потім запропонував сісти. Він витягнув таблицю й відсканував її.

— Отже, — продовжив він, — щодо рентгенівського апарата. Він у вас працює?

«Тільки-но діагностував серцевого черв’яка в дев’ятихвостого лиса, тому…».

— Так, поки що доволі непогано, — відповіла я.

— Тоді переконаймося, що ти зможеш його зберегти, — сказав він. Він примружився на таблицю. — Трохи туго цього місяця, але ти дала собі раду.

— Ну, це було легко, — відповіла я.

Девід розвернув до себе монітор і зчепив руки на столі.

— Ти, мабуть, зайнята цілими днями, — промовив він. — Клініка. Школа. Що ще відбувається у твоєму житті?

— Гм… — «Грифон. Відьма. Повсякденність».

— Маржан, — продовжував він, — Чи я можу дещо сказати? І ти не сприймеш це за образу?

— Шквар.

— Тобі не потрібне це все.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі клініку, — відповів він. — Це… і не зрозумій мене… неправильно, я завжди радий тебе бачити… Але це клініка твого батька. Була нею, точніше. Вона не мусить бути і твоєю.

— Я знаю, — відповіла я. «Хоча, може й мусить?» Було важко сказати.

— Повір мені, — сказав Девід. — Життя пролітає дуже швидко. Ти навіть не помітиш, як безслідно промчать три-п’ять років. — Він замовк, щоб роззирнутися. — Ти все ще дитина, Маржан. Ти не повинна ще дорослішати.

— Я не почуваюся дитиною, — відповіла я.

— Ти багато чого пережила, — продовжував він, — більше, ніж будь-яка дитина могла пережити. Але послухай, це золотий час. І саме зараз увесь світ належить тобі, тож переконайся, що не проґавиш його. Бо якось ти можеш прокинутися бухгалтеркою в тісному офісі, яка не покладає рук задля своєї сім’ї, і це все. Ти розумієш, про що я говорю?

— Світ не спиняється заради наших забаганок.

— А тепер ти говориш, як твій батько, — сказав Девід. — Я зрозумів. Це важко відпустити. Але що довше чекатимеш, то буде гірше. — Він замовк, і на його обличчі з’явився тужливий вираз. Потім він усміхнувся: — Не біжи поперед батька в пекло. Не квапся, але й не гайся, бо інакше не­зчуєшся, як — упс!

Він змахнув рукою в бік того, що я збиралася пропустити, і зачепив монітор, ледь не скинувши його зі столу. Він підскочив, щоб зловити його, і ми обидвоє розсміялися.

— Бачиш, що я маю на увазі? — сказав він. — Ось що трап­ляється, коли втрачаєш пильність. Так чи інакше, не слухай мене. Я просто ніхто.

— Гей, Девіде, — перебила я. — Я схожа на… ну, не знаю… прокляту?

Він схилив голову набік:

— Ти маєш трохи втомлений вигляд, — відповів він.

— Можливо, що й так.

Після цього він підвівся.

— Ти мусиш якось зайти до нас на вечерю, коли все вляжеться, — сказав він. — Елізабет вмовляла запросити тебе, і діти будуть раді тебе бачити. Вони сумують за своєю улюбленою нянею.

«Няня» — це був шляхетний статус. Після смерті матері я іноді проводила вечори в домі Девіда, коли мій батько був у відрядженні. Девід та Елізабет влаштовували щось на кшталт вечірки для дорослих на першому поверсі, поки я забавлялася з Коулом і Рамзі на другому. Вони були милими, допитливими дітьми, які любили конструювати й вигадувати світи. Коли я у вечоровій тиші будинку Ґіннів будувала з ними мармурові доріжки й замки з леґо, дивна відсутність мого батька завжди наче даленіла, ставала трохи менш реальною. Й ось якось Девід запитав мого батька, чому він так багато подорожує. Це був останній раз, коли я залишалася в них.

— Вечеря — це чудово, — сказала я. — І дякую за пораду.

— Облиш, — промовив він, відмахуючись від мене. — Варте тільки те, за що ти платиш.

Я також підвелася. Коли я попрямувала до дверей, Девід заговорив знову:

— Є якісь новини про те, що трапилось із Джимом? — запитав він. — Є якісь зачіпки?

— Жодних.

Поліція не зв’язувалася зі мною тижнями.

— Я не знаю, як ти те робиш, Маржан, — промовив він. — Я не знаю, як

1 ... 21 22 23 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"