Читати книгу - "Мій особистий ворог, Вікторія Ван"

Зранку в школі було холодно й порожньо. Я зайшла до класу, роздратовано стискаючи рюкзак на плечі. Усе навколо було наче в тумані. Після вчорашньої розмови з матір’ю й Техьоном я не могла знайти собі місця. Усі ці думки поглинали мене, не даючи нормально сконцентруватися на чомусь іншому. Але школа – це був мій єдиний «притулок» від усієї тієї драми вдома. Тут ніхто не знав про мою особисту війну, і я намагалася триматися подалі від зайвих питань.

Я сіла за парту, перевіряючи телефон. Ніякого повідомлення від Техьона не було. Наче нічого й не сталося. Чесно кажучи, я не знала, чи хочеться мені його відповіді. Можливо, все було краще без неї.

– Софіє, привіт! – голос позаду мене вивів з роздумів.

Обернувшись, я побачила Лі Мін, одну з небагатьох людей у школі, з ким я могла нормально спілкуватися. Вона була дружньою, завжди усміхненою, але в неї були свої проблеми, про які вона не любила говорити. Однак, сьогодні вона виглядала стурбованою.

– Привіт, – відповіла я, намагаючись вичавити з себе усмішку.

– Ти помітила, що твоєї подруги давно не було в школі? – запитала вона, сідаючи поруч.

Останні кілька днів її не було на заняттях, і вона не відповідала на мої повідомлення. Я думала, що це тимчасово, що вона скоро повернеться, але її відсутність почала непокоїти мене все більше.

– Так, я помітила. Вона не відповідає на дзвінки. Ти щось знаєш? – запитала я, відчуваючи, як напруга посилюється.

– Ні, – зітхнула Лі Мін, дивлячись у вікно. – Ніхто не знає. Вона просто зникла. Можливо, в неї якісь сімейні проблеми.

Моє серце стислося. Сімейні проблеми... Якби я тільки могла бути впевненою, що це щось таке просте. Можливо, вона стикалася з чимось схожим на те, що відбувалося в мене вдома. І, якщо це так, я точно знала, як вона почувається. Втрата контролю над власним життям, відчуття безвиході – усе це знайомо мені, як нікому.

– Я постараюся її знайти, – тихо промовила я, більше до себе, ніж до Лі Мін.

Коли уроки закінчилися, я вийшла зі школи, і перше, що побачила – це машину Техьона, припарковану біля воріт. Я завмерла, не знаючи, що робити. Чи він чекав на мене? Який сенс у цьому? Я глибоко вдихнула, збираючись із силами, і попрямувала до машини. Вікно опустилося, і я побачила його обличчя – усе той же холодний вираз, із яким він дивився на мене завжди, ніби ми були ворогами.

– Сідай, – коротко кинув він, не відводячи погляду від дороги.

Я стиснула губи й обійшла машину, сідаючи всередину. Техьон не говорив нічого, просто рушив з місця. Їхати мовчки було ніяково, і я не витримала першою.

– Чого ти хочеш? – запитала я різко, поглядаючи на нього з куточка ока.

– Нам треба поговорити, – він виглядав напруженим, але намагався не видавати цього.

– Про що? Про те, як ти намагаєшся зробити моє життя ще більш нестерпним?

Він нарешті подивився на мене. Його погляд був пронизливий, і, хоч я й була готова до ще одного конфлікту, щось у його очах змусило мене замовкнути.

– Це не тільки твоє життя, яке зіпсоване, Софіє. І ти це знаєш, – його голос звучав тихо, але в ньому відчувалася ледь стримувана лють. – Я не знаю, чому ти ще тримаєшся за свою матір. Ти ж бачиш, що вона руйнує все навколо.

Ці слова вдарили по мені, як удар кулаком у живіт. Я знала, що він має рацію, але визнати це вголос було складно.

– Ти думаєш, що все так просто? Що я можу просто відвернутися від неї? Вона – моя мати, як не крути, – я обвела поглядом дорогу перед собою, намагаючись уникати його очей.

– Але це не означає, що ти повинна йти за нею до кінця. Ти не зобов’язана бути частиною її гри, – Техьон вдарив по керму. – Чорт, Софіє, вона не заслуговує на це! Вона зруйнувала моє життя, і зараз намагається зруйнувати твоє. Ти ще цього не зрозуміла?

Моє серце калатало так голосно, що здавалося, Техьон міг його чути. Він був правий, до чого б не йшла ця розмова, я не могла більше заперечувати очевидного. Вдома панував хаос, і його корінь – це моя мати. Техьон дивився на мене з такою сумішшю люті й відчаю, що я не могла відвести очей.

Ми під’їхали до парковки перед торговим центром. Я помітила знайомі обличчя. Чонґук і Джин стояли біля входу, чекаючи нас. Чонґук знову був у своїй звичній чорній шкірянці, а Джин, як завжди, виглядав більш стримано, але з цікавістю дивився в наш бік.

– Ще одне шоу? – запитала я, іронічно дивлячись на хлопців.

– Просто поговоримо, – відповів Техьон, виходячи з машини.

Коли ми підійшли до хлопців, Джин кивнув на знак вітання, а Чонґук, усміхаючись своєю нахабною посмішкою, озирнув мене з ніг до голови.

– Привіт, «сестричко», – він протягнув слова, посміхаючись ще ширше.

– Досить уже, Чонґук, – різко кинув Техьон, і Чонґук лише знизав плечима, продовжуючи усміхатися.

Мені здавалося, що вони всі грають якусь гру, де кожен з них щось приховує. І зараз я опинилася в самісінькому центрі цієї гри, навіть не знаючи правил.

Стоячи перед Чонґуком і Джином, я відчувала, як їхні погляди буквально свердлять мене. Мої нерви були на межі. Ненависть, злість, суміш емоцій, яку я більше не могла контролювати, вирувала в мені, як буря. Чонґук продовжував своє «шоу», нахабно посміхаючись, ніби це було частиною якоїсь гри, у якій він давно знав усі правила, а я лиш новачок.

– Ти чого приперлася? – промовив Чонґук, витягуючи з кишені пачку цигарок. – Ще не здалася?

– А ти чого знову тут? Скучив за мною? – випалила я, і в мене самої від цього сіпнулася щока. Чорт забирай, я ненавиділа цього нахабного типу, але моя злість давала мені дивну сміливість.

Чонґук усміхнувся ще ширше, дивлячись прямо в мої очі, і запалив цигарку.

– О, не сумнівайся. Ти ж завжди знаходиш спосіб залізти в нашу тусовку, – він зробив глибоку затяжку, випускаючи дим і поглянувши на Техьона. – Твоя «сестричка» б’ється краще, ніж виглядає, Техьон.

Техьон мовчав, його погляд був холодний, як і завжди. Але зараз у ньому з’явилося щось нове, щось важке, що я не могла розшифрувати. Джин, здається, був єдиним, хто не намагався відверто мене дратувати. Він стояв, спершись на машину, і виглядав зануреним у свої думки.