Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Зачувши голоси, я вискочила на стежку, спрямувавши погляд на дахи, і врізалась у жінку, відштовхнувши її вбік.

— Ой! — Не давши їй упасти в пилюку, я вхопила її за руки, і та перелякано вирячилася на мене. — Дозвольте вам допомогти!

Жінка сперлася на мене, а я, сильно закусивши губу, незграбно стягнула з її вузького зап’ястка браслет. Цю навичку треба добряче натреновувати, а на Джевалі мені бракувало духу цупити по кишенях. Там би за таке прив’язали до рифу й лишили на харч рибам. Я підвела очі, певна, що пані відчула, як хапаюся за застібку, але вона, глянувши на мене, відсахнулася, притиснула кулаки до грудей і роззявила рота.

— Не чіпай мене!

За мить я все зрозуміла. Придивилася до її обличчя, тоді зиркнула на свої босі ноги та дрантиву одежинку. Все виказувало в мені джевальську добувачку, хоч і не чистокровну, а з розбитої губи було видно, що в останні дні я вскочила в тарапату.

Друга обняла приятельку захисним жестом і, насупившись, повела геть, а я перепрошувально

схилила голову.

Щойно вони зникли, я видихнула, намагаючись стишити шалене серцебиття. Покрутила браслет під ліхтарем: він сяяв щирим золотом. Оце, мабуть, єдиний раз, коли мати вигляд джевальської халамидниці — на користь.

У віконці крамниці майнула ще одна тінь, відтак стукнула клямка — і я завмерла, забачивши цю постать посеред провулка. Смужка світла з крамниці впала на пасмо золотавого волосся, що вибилося з-під капелюха, я судомно вдихнула, міцно стиснувши браслет.

Вест. Він став просто посеред дороги, вдивляючись у зачинені перекупникові двері. Я сповзла по стіночці й посунула за ріг, знову під шалене калатання у грудях.

Не встигла я припустити звідти, як двері знову розчахнулися, сходами спустилася Вілла, побачила Веста й різко зупинилася. Двері за нею затраснулися, а капітан так і стовбичив, сунувши руки в кишені, наполовину облитий ліхтарним світлом.

— Скільки?

Цей низький рівний голос пролунав так гостро, що міг би й кістку прорізати.

Вілла притлумила подив на обличчі, спустилась і хотіла пройти повз нього, але Вест заступив їй дорогу.

— Скільки? — повторив він.

Я зіщулилася і спостерігала за ними.

Вілла повернулась обличчям до чоловіка й розправила плечі — хоча була вдвічі менша за нього. Від ліхтарного світла її шкіра здавалася брунатною, а бронзове волосся мало не палало.

— Не лізь, Весте.

Він ступив до неї, узяв за зап’ясток і розвернув долоні. Вона аж вискнула, коли відсмикнув поділ її сорочки. Хапнув за ремінь — і вона завмерла. Інкрустованого коштовностями кинджала не було.

Вест витяг ножа з власного ременя й рушив був до сходів перекупника, проте Вілла схопила його за руку й потягнула назад.

— Весте, не треба, — хрипко мовила, благально зазираючи йому в очі.

Він так стиснув ніж, що від кожного поруху лезом танцювало світло.

— І скільки він тобі дав за той кинджал?

— Двадцять мідяків.

Несподівано її голос утратив усю лють — досі такого майже не траплялося. Став майже дитячим.

Вест пошкріб обличчя й зітхнув.

— Коли тобі щось треба, звертайся до мене, Вілло.

Вона підвела на нього очі, у них щось сяйнуло — і навіть у темряві було видно, як міцно Вест стиснув щелепи. Мене раптом осяяло: вочевидь щось між ними було. На кораблі вони не часто опинялися поруч, але тепер у тому, як дивилися одне на одного, відчутно маяла якась тінь. Вони були більше ніж члени однієї команди, від цього розуміння я аж закусила щоку. Я майже… розізлилася. Проте миттю присоромила себе. Ой як не сподобалося, що мені до того не байдуже.

— Я перед тобою і так завинила, — прошепотіла Вілла.

На щоці зблиснула сльоза, і вона стерла її, обережно, щоб не потривожити опіку.

— Я ж казав тобі, щоб трималася його.

Вона втупилась у грязюку під ногами, похнюпилась і рвучко вдихала-видихала крізь сльози.

— Коли ти вже мені довірятимеш, Вілло?

Аж тут вона підвела очі, і вони палахнули вогнем.

— Коли ти припиниш поводитися зі мною так, ніби з Узбережною Волоцюжкою, для якої колись тягав їжу.

Він відступив, наче відстань могла трохи полегшити кинуті слова. Та це не зарадило. Сказане повисло між ними, немов трупний сморід. Щось, чого вже неможливо забути.

Виходить, Вілла не брехала, кажучи, що вони Узбережні Волоцюги. І що вони з Вестом познайомилися задовго до «Жоржини».

— Вибач, — видихнула вона м’якшим тоном.

Потягнулася до нього, та він відійшов убік і сунув ножа назад у ремінь.

Вона кинула на нього довгий погляд і рушила провулком назад. Тільки коли зникла з поля зору, Вест озирнувся — і я примерзла до землі. Він дивився просто на мене, ніби сфокусованим на мені прожектором вихоплюючи мій сховок.

Позирнула через плече, проте там нічого не було. Я була цілком занурена в пітьму.

— Вилазь, — кинув він так тихо, що я ледь розчула крізь негучні розкоти грому над нашими головами. — Негайно.

Я повагалася і вийшла з тіні на бруківку. На щоку впала перша краплина холодного дощу. Вест поволі озирав мене, і напруження все ще тримало його за плечі.

— Ти що там робиш?

— Я вже сказала… — Глянула йому в очі. — …що плачу не за в’язницю. А за перевезення.

Озираючи мене далі, він зупинив погляд на руці. У ліхтарному світлі зблиснув браслет.

— А знаєш, що буде, коли пасажира мого судна впіймають на крадіжці?

Я знала. Його за це оштрафують. Навіть дозвіл на торгівлю в Дерні можуть урізати, залежно від того, скільки вже чорних поміток він набрав. Як капітан, він відповідав за кожну душу, доставлену ним у порт.

Я зиркнула на нього й сунула браслет у кишеню.

— Я тобі всю свою мідь віддала. Не можу ж я прибути до Сероса з порожніми руками.

Вест знизав плечима.

— Ну то можеш іще шість місяців провести в Дерні, наскрібаючи монети, скільки потрібно, щоб тебе перевіз якийсь інший