Читати книгу - "Вільні, Foma"

     — Не мало.

     — А жінка де?

     — В Україні. Зараз має кордон проїжати. — Процідив Сергій.

     — Сало везе?

     — Авжеж. 6 разів вже везла, і щось ні разу не провезла.

     — Коли приїдемо, ми ж ідемо в матушку? — запитально пригубила Яна.

     Ілля глянув на годинник, і перегодом відповів:

     — Ну, ми десь о 6 маємо повернутись. Якщо ще буде бажання то, можемо звісно, чом би й ні. 

     Ми допили пиво, сфотографувались і пішли далі. Природа була чарівною, я пригадав цілий, досі забутий альбом спогадів з Дрогобицького району, де ми близь Трускавця піднімались на вершину Східниці. Там було так добре. А зараз… Цвіт безмежного світу не був насичений як невигадані спогади. Чи хоч вони були справжніми?

     — Вчора російське судно в Криму горіло.

     — Так... Пару дронів і все.

     — Скоро так і зовсім флоту наших сусідів не буде.

     — Чорноморський флот найменший в їх складі, та і до наступу вони готові.

     — Наш наступ вже почався. Гадаю і абрамси вже у нас. Нам просто нічого не кажуть.

     — Справа не в тому, що вже є, чи чого немає…

     — Так, авжеж. Поки вони там бумаги перекладають, ті вже окопались. А в портах — в Криму, — підводні сітки натягнуть, і кінець історії.

     — Наших військових не так багато, щоб прорвати оборону. Про східний напрямок взагалі мовчу.

     — А південний прям проривний?

     — До Криму скільки лишилось? 90? 80 кілометрів?

     — Десь так.

     — Поки ми тут бʼємо монету від монету, вигукуємо сленги перемоги, росіяни, включили кріпосних, і вже вкопались. Нам би хоча б до Мелітополя дійти. Що там вже про Крим говорити.

     — Скільки людей ще має лягти, щоб зрозуміти всю правду ситуації.

     — Ідеологічна діра 21 століття. А в ній всі ми. Лише кожен в своїх відхиленнях.

      Навколо Іллі та Сергія сформувалась вже велика компанія, тож я вирішив знайти Яну.

     Разом з дочкою вона ішла попереду колони. Але скоро я дізнався, що далеко попереду ішов наш директор з іншими дітьми.

     Які вони чарівні, і проти них Росія виголошує свої пропагандистські мотиви, запускаючи по ним ракети? — з проникаючим острахом я відчував мурашині лапки по тілу.

     Ми вийшли з лісу і проходили повз якийсь, не давно побудований стадіон.

     — Полеміка закінчилась? — запитала Яна побачивши біля себе групу «семи», що не давно обговорювали питання війни.

     — Розумієш, — сказав Ілля в голос. — Я не бачу кінця. Навіть якщо ми переможемо, Росія нікуди не дінеться. Навіть якщо її розбомбити, це лише придасть тамтешнім людям реваншистських настроїв. Зʼявиться мотив! Це якщо Україна переможе... В гіршому випадку…

     — Гадаю, поки в школах вчать героїзму, війна триватиме. Але коли там навчать переступати через власню гординю, і виховувати в собі добро і щирість, і мати їх за справжню цінність, а не пиху, ненависть і стремління першості, от тоді можна знайти порозуміння між собою. Чи все це людська натура воювати? — твердо процідив хлопець з групи «семи», якому ще і 16 не було.

     Трохи промовчавши, я пішов вперед. Ми вийшли на міст і рухалися якимось селищем. Я спробував порадитись з Яною стосовно Насті, адже не знав, як бути. Почувши мої слова, що ще і в речення не встигли скластись, жінка, що йшла поруч з Яною, мовила:

     — Ну, нас вже не цікавлять звичні подарунки. Коробку цукерок, чи в ресторан ми і самі можемо. Хлопець повинен бути ентузіастом, і завжди вміти заохочувати дівчину.

     — Я мушу їхати в Китай, — незважаючи на жінку, мовив я, — але Анна про це не знає. І я не знаю, як правильно тут вдіяти.

     — Ой. Навіть не знаю, що тобі сказати. Ти маєш зрозуміти, чи це та любов, яка здатна перервати твою мету. Ти ж розумієш?

     Я відмахнувся, і ми дійшли до вокзалу. Вичекавши поїзд, який затримався на 20 хвилин, ми зайшли всередину, і дістали по дві останні пляшки елю.

     — Ілля, от, ти мені скажи, — почав Сергій. — Наскільки от зараз, можливий конфлікт людини і штучного інтелекту?

     — Ви знаєте як працює штучний інтелект?

     — Розповідай. — Наповнений передчуття, Сергій відкоркувавши пляшку.

     — Компʼютер сам аналізує і видає потрібну команду, але по загодя запрограмованим…

     — Ілля, подай пляшку…

     — Компʼютер, з кожним разом, коли йому задавати питання, перепровірятиме ту інформацію, якою вже володіє. Коли код відповідатиме йому відмовою, то компʼютер запитуватиме. І в базі зʼявлятиметься нове значення.

     — А база в них є до всього інтернету.

     — Ну, я пояснив, дуже спрощеними словами. Але, не думаю, що за наш час щось таке можливо.

     Ми приїхали на вокзал, коли небо вже було темним. Думка про Анну мені нещадно досаджала, тож я відмовився їхати з усіма на пиво і побрів на Андєль, на  трамвайну зупинку.