Читати книгу - "Вільні, Foma"

     Вся площа була забита людьми. Російська лунала часто, але майже ніколи від самих росіян. Здебільшого, я чув гул українців. Минувши його, я все ж зайшов в магазин за пивом та мʼясом, і вже за годину був у гуртожитку.

     — Асаламалейкум брат. Ти сьогодні не у Ані?

     — Здоров. Вона з подругою на виставу поїхала в Брно. Завтра повернеться.

     — Вона братиме участь?

     — Так. Вона писатиме про це, висвітлюючи з сьогодення проблему війни.

     — Зрозумів. Ну, я пішов зі своєю спілкуватись. Завтра побачимось. — Попрощавшись, потиснув я руку Лязату, і він задоволений прийдешньою розмовою, зник з лобі.

     Піднявшись до себе, не встиг я присісти як навідались поляки. Весело привітавшись, Войтек з Міхою запросили до себе. Я примітив як мій сусід обливається слюнею, коли я взяв «Козла», тож прийшлося поділитись з ним пляшкою.

     — Дєнь добрий.

     — Вітам пана.

     Після цих привітань кімната наповнилась безтурботною і радісною енергією.

     — Я пройшов всередину зустрів ще двох поляків: Пьотрека і Бартека.

     — Я взяв лише три пляшки.

     Міха підбадьорливо вказав на колекцію з пустих бляшок на підлозі, і забрав усі три, які я приніс. Адже міцний алкоголь давався йому не дуже, тож поки він переганяв в змаганнях найголовнішого поціновувача пива — Войтека, ми з Бартошом та Пьотреком прикладалися до наливки.

     — Тримай Фома. Це ми з Міхою з Польщі привезли, коли були на полюванні. Це сало дикого кабана.

     — Дякую, — сказав я закусивши ним.

     Ми звільнили пляшку, і Бартек дістав вишневу настоянку. Ми домовились витримати паузу, і разом з Бартеком пішли на вулицю. Ми спустились ліфтом і він дістав люльку. За люлькою дістав з-за спини табак і радісно мені всміхнувся.

     — Хелоу.

     — Воссап.

     — Звідки ти?

     — З Польщі.

     — З Києва, — сказав я українською загодя почувши український акцент.

     — Даня.

     — Фома.

     Ми знову говорили про війну. Говорили про стан речей який панував серед нас і інших людей. Скільки повиїжало? Скількох незаконно не випустили? Скільки вже ніколи не повернеться? Зрештою, ми на трьох викурили дві люльки. Розпрощавшись, Данило продовжив говорити з європейцем, а ми з поляком піднялись на гору.

     Піднявшись на наш поверх, ми пройшли коридором наспівуючи «Соколів». Поляки написали цю пісню давно, хоч і про україну, та все ж вона надто добре описувала її історію, і куди краще за російських братів та сестер. Полякам це було ближче.

     — Гей десь там де чорні води…

     Відкривши двері, Войтек перший вступив у приспів, і тоді ми впʼятьох більше не чули тиші. Один тільки ритм і мелодію. Вони співали польською, я українською. Ми розуміли другу друга не знаючи мови.

     — Як там «Данія»? — вирвалось у Войтека.

     Міха соромʼязливо змружився.

     — Яка ще Данія? — перепитав Бартек Войтека. 

     — Наша сусідка, через стіну. Вона з Данії. І у них з Міхою гуртожитський роман.

     — Вони ще правда ні разу не бачились, але дуже, дуже кохають одне одного. — Вставив я.

     — Так. Мало хто знає, які почуття вирують між ними.

     Міха присоромлено всміхнувся і допив своє пиво.

     — 113, — змінив цифри в телефоні Міха, підсумовуючи скільки він випив пляшок від початку семестру. — Я тебе на дві пляшки вже обійшов. — Так по дитячому, але так душевно сказав Міха Войтеку.

     В якусь мить мені стало дуже милим бути серед цих вродливих, приємних людей. Я відчув, як мені не вистачає духу вдихати кожну мить, адже відчував, як з кожною секундою життя стукало в годинник, і вислизало від мене. Але я знав, що був щасливий, і завжди буду поки памʼятатиму ці секунди.