Читати книгу - "Ти - моя помилка , Настуся"

Річард кивнув, піднявши свою чашку у відповідь.

— Завтра зранку я точно відвезу тебе до лікарні, не хвилюйся, — додав він. — Сподіваюся, що все з твоєю мамою буде гаразд.

Емілі вдячно кивнула, і на її обличчі з’явилася легка усмішка.

Наступні хвилини вони провели у тиші, лише звук чайних ложечок, що обережно розмішували каву, порушував нічний спокій. Емілі вдивлялася у свою чашку, намагаючись упорядкувати свої думки. Ніч уже накрила місто, і темрява за вікном здавалася густішою, ніж зазвичай. Вона не могла позбутися відчуття, що все це відбувається з нею уві сні. Великий порожній будинок, чоловік, який раптом з'явився у її житті, мама в лікарні… Усе це було настільки неймовірним і швидким, що важко було збагнути, як усе змінилося за останні кілька днів.

— Як ти взагалі впорався з усім цим? — раптом запитала вона, злегка нахилившись вперед. Її голос звучав тихо і м’яко, наче вона не хотіла розбудити щось, що досі дрімало в глибині його спогадів.

Річард подивився на неї поверх своєї чашки і зробив короткий ковток, перш ніж відповісти. Його погляд став серйознішим, а обличчя — задумливим.

— Ти про будинок чи про втрату родини? — запитав він, трохи нахиливши голову набік.

Емілі усвідомила, що її питання могло зачепити більш глибокі почуття, ніж вона спочатку мала на меті.

— Про все, — зітхнула вона. — Втрата родини, життя на самоті в такому величезному будинку… як ти справляєшся з цим?

Річард замислився, і в кімнаті на якусь мить запанувала тиша. Його очі злегка затуманилися, коли він намагався знайти потрібні слова.

— Спочатку це було важко, — почав він тихим, спокійним голосом. — Коли батьки пішли, будинок став занадто порожнім. Кожен кут нагадував про них, кожна кімната здавалася бездушною, коли їх більше не було тут. Я часто подумки чув їхні голоси, бачив їхні тіні, ніби вони й досі були частиною цього місця.

Емілі слухала уважно, намагаючись не перебивати. Вона помітила, як Річард нервово покрутив чашку в руках, злегка стискаючи пальці навколо її країв.

— Спочатку я намагався втекти, — продовжив він. — Не фізично, а емоційно. Вдавав, що нічого не змінилося, що життя може продовжуватися, як і раніше. Але з часом я зрозумів, що тікати від минулого — це не вихід. Від нього не втечеш, воно завжди буде з тобою.

Емілі кивнула, відчуваючи, що цей біль був знайомий і їй. Її мама теж хворіла вже кілька років, і кожен день був сповнений страху за її життя. Тому вона розуміла Річарда, навіть якщо їхні втрати були різними.

— І що ти зробив? — тихо спитала вона, зацікавлено вдивляючись у його очі.

Річард підняв голову і поглянув на неї, його очі знову набули ясності.

— Я навчився приймати це. Приймати самотність, приймати спогади. Вони не повинні бути болісними, — сказав він. — З часом будинок перестав бути місцем, де я просто жив. Він став моїм сховищем, моїм притулком. Це місце, де я можу бути собою і ні перед ким не прикидатися.

Емілі розуміюче кивнула, її власні думки знову повернулися до мами. Чи зможе вона колись жити далі, якщо щось трапиться з нею? Вона відчула глибоке співчуття до Річарда, усвідомлюючи, як багато йому довелося пережити.

— Я не знаю, чи змогла б я так, — зізналася вона після короткої паузи. — Мені здається, я б не витримала. Моя мама… вона — моя опора. Я не можу уявити своє життя без неї.

Річард кивнув, розуміючи, про що говорить Емілі. Він обережно поставив чашку на стіл і подивився на неї знову, на цей раз більш м’яким поглядом.

— Я теж так думав, — відповів він. — Але життя змушує нас робити те, що ми вважаємо неможливим. Ти здивуєшся, скільки сил є в людині, коли вона опиняється на межі.

Емілі задумалася над його словами. Вони звучали просто, але несли в собі глибокий зміст. Можливо, він має рацію. Можливо, всередині неї теж є сила, про яку вона ще не здогадується.

— Сподіваюся, що я ніколи не дізнаюся про це, — тихо прошепотіла вона, ледве чутно для себе самої.

Річард не відповів, але в його погляді було розуміння. Він не став продовжувати тему, бо знав, що вона занадто важка для неї зараз. Натомість він піднявся зі стільця і попрямував до вікна, крізь яке виднілися ледь помітні контури нічного міста.

— Завтра буде важливий день, — сказав він, дивлячись на далекі вогні. — Тобі краще відпочити. Ти повинна набратися сил, щоб зустріти його спокійно.

Емілі знала, що він правий, але думки про маму не дозволяли їй розслабитися. Її постійно турбувало одне питання — як все пройшло, чи все гаразд? Проте фізична втома брала своє. Вона відчула, як тіло вже не підкоряється її нервовій системі, а в голові починає туманитися.

— Так, ти правий, — тихо погодилася вона, встаючи зі свого місця. — дякую тобі за те, що вислухав і за каву.

Річард усміхнувся і кивнув.

— Завжди радий допомогти. До речі, я налаштував замки, щоб ти могла вільно виходити вранці, якщо тобі потрібно, — додав він з теплою посмішкою. — Але якщо тобі знадобиться допомога — не соромся мене будити.

— Добре, дякую, — відповіла вона, ідею виходу з будинку вранці відклала на потім, коли зможе нарешті побачити маму.

Емілі тихо піднялася сходами до кімнати, яка стала її тимчасовим прихистком, і замкнула за собою двері. Вона опустилася на м'яке ліжко, повільно занурюючись у його теплоту. Темрява обіймала її все сильніше, і хоча вона намагалася не заснути, все ж її очі закрилися від виснаження.