Читати книгу - "Сила тяжіння, Калашнікова Лідія"

Але Бетті вже прямо дивилася на нього. Не тікати ж прямо перед нею!

-Алекс сказав, що тобі подобається якась дівчина.

-Ага.

-І тобі треба викинути її з голови.

-Ага.

Гаррі усвідомив, що насправді, от саме зараз, цього зовсім не треба. Навпаки. Може, він не подолає це ніколи, але нехай і за допомогою сотні Бетті, не зможе остаточно позбутися.

-Ну добре - дівчина посміхнулась і наблизилась до нього. А потім простягла руку й почала розстібати ґудзики на його сорочці.

-А чому ти хочеш викинути її з голови? - запитала вона.

Гаррі ковтнув слину. І як у таких умовах іще можна говорити?

-Е…Бо вона - донька мого господаря. Баронета. Мені ніколи до неї не дістатися.

-Доньки баронета можуть виходити заміж, за кого їм наказують. Але кохають часто таких, як ти - сказала Бетті, спускаючись нижче.

-Та…Я ж просто…дурень. Не вмію нічого з того, що…оті джентльмени, з якими вона спілкується. Вона така гарна, а я…

Бетті раптом розсміялась, і він відчув її руки на своєму тілі. Вони були холодними.

-Ти рідко дивишся на себе в дзеркало? - запитала дівчина.

-Та…а навіщо?

-Якби дивився частіше, знав би, що будь-яка дівчина могла би втратити від тебе голову.

-Тільки не Лінда. Вона не вміє втрачати від чогось голову. Вона читає філософські книги.

«Хоча я їх теж читаю. І наразі мій здоровий глузд де завгодно, але тільки не поруч зі мною».

Бетті знову розсміялась і поклала голову йому на плече.

-Чого боїшся? - запитала вона - Я тебе не з’їм.

Гаррі хотів би сказати, що насправді не боїться, але не міг. Хоч дівчина й була гарна, його не покидала думка, що це неправильно й нечесно по відношенню не тільки до Лінди, а й до нього самого. До його почуттів і переконань.

Його справді трусило. Може, від того, що все тіло Бетті, що притискалося до нього, було холодним.

-Ти що? - вона раптом відхилилась і поглянула на нього - У тебе ніколи не було раніше жінки?

Гаррі мотнув головою. Він почувався абсолютним дурнем, проте брехати не міг.

-О-о-о - Бетті забрала руки - І ти не хочеш мене, правда?

-Та…Ну…Ти гарна, і все таке, але…

Бетті знову розсміялась.

-От що, Гаррі. В мене були такі, як ти. Але всі вони пожирали мене очима і мріяли опинитися зі мною в ліжку. А не тікати від мене.

Вона почала застібати його сорочку.

-Я не люблю примушувати. А ще, вважаю, що вперше це має бути з тією, кого кохаєш.

Отже, нічого не буде. Кімната й навіть ліжко відразу зробилися більш привітними.

-Завоюй її - Бетті застебнула останнього ґудзика й підморгнула - Для тебе це неважко.

-Е…Це неможливо.

-Невже? - дівчина схопила його за руку й потягла всередину кімнати, туди, де висіло велике дзеркало - Ну ж бо, поглянь на себе.

Гаррі поглянув і не побачив нічого такого. Ну, себе. Переляканого й червоного, як рак. Хіба Лінда могла б глянути на такого?

Ні, ніколи. Її цікавить тільки дружба.

Але Бетті була іншої думки.

-Я впевнена, вона буде твоєю тоді, коли ти захочеш. А соціальна нерівність, гроші…то все не має значення, коли йдеться про кохання. Справжнє. Як у тебе.

Гаррі боявся цього слова й не хотів пов’язувати його з собою. Ніколи. Але невже це справді воно, те, у що він не вірив?

-Але…вона ніколи не вийде за мене заміж - пробурмотів він і сам здивувався, що справді припускав і таке.

-Ти вже думаєш і про це - посміхнулась Бетті - Хтозна, як воно буде.

Гаррі розплатився і попрощався з дівчиною. Він боявся, що Алекс лаятиметься чи насміхатиметься з нього, але той лише знизав плечима у відповідь на розповідь друга.

-Отже, все серйозно - сказав він, коли вони вийшли з будинку місіс Дебікі - Тоді спробуй із Дженні. Вона давно вже закидає на тебе очима.

-Дженні Парслі?

Гаррі щиро здивувався. Так, Дженні була його подругою, у дитинстві вони весело проводили разом час, та й зараз із нею було приємно попити чаю пообіді. Але щоб закидати очима?

-Так. Вона була б гарною дружиною. І могла б поїхати з нами.

Гаррі спробував собі це уявити. Так, справді, Дженні могла б розділити з ним його мету, й бути поруч, їй не заважав соціальний статус чи наречені. Вона ніколи не називала б його своїм слугою й не наказувала б…

Але спробувати з нею означало майже те ж саме, що і з Бетті. Він не був готовий настільки загрузнути в брехні.

Дженні й справді прагнула проводити з ним більше часу. Після того, як Лінда поїхала, вона раптом заявила, що хоче вивчати французьку, й попросила допомогти. Гаррі не бачив у тому нічого такого, й вони почали займатися разом, щоправда, Дженні майже нічого не запам’ятовувала. Увесь час, поки він писав чи читав, вона сиділа нерухомо з відкритою книжкою та для чогось торкалася його руки.

Та постійно спостерігала за ним. Стежила, більше мовчала, або якщо говорила, то тихо й ніжно, як мати з дитиною.

Чому він не міг відчувати до неї те ж саме, що й до Лінди?

А може, міг?

Гаррі спробував наступного разу, коли Дженні прийшла до нього додому й вони сіли за книжки. Він щиро намагався довго дивитись на неї з-під сторінок, коли вона читала текст, видавити зсередини щось справжнє й потужне, але не міг. Тільки-но думав про почуття, відразу бачив Лінду, і вона вперто не йшла з його голови.

Він обережно запитав у Дженні, чи не листувалась вона зі своєю хазяйкою.

-Так, вона пише мені часто - відповіла дівчина.

І не збрехала. Вона не втрачала можливості поділитися з Ліндою останніми новинами з Лондона, особливо тими, що цікавили її найбільше.

Не обов’язково правдивими.

-Пише, що хоче помучити Рональда, бо той чомусь вирішив, що вона дістанеться йому дуже легко.

Гаррі ледве встиг подавити злість і бажання розламати перо в своїй руці.

Ну, звісно. Це й усе, що є, більше нічого не буде. Бетті може розповідати скільки завгодно, але реальність залишається такою, якою він її бачить.