Читати книгу - "Сила тяжіння, Калашнікова Лідія"

Гаррі пообіцяв собі намагатися з усіх сил і видавити з себе почуття до Дженні. Ну, хоча б спробувати. Може, й справді варто було б узяти її з собою туди, де вони з Алексом хотіли розпочати нове життя.

Він забув про ці намагання того дня, коли домоправитель баронета знайшов його в стайні й сказав, що панянка повертається та її потрібно забрати з вокзалу.

Повертається! Він зможе її побачити! А може, й перепросити за свої останні слова, сказати, що був не в собі й не усвідомлював, що каже…

Але надії Гаррі були марними. Коли він приїхав на вокзал і побачив Лінду, вона чекала на нього в компанії якогось огидного й патлатого молодика. Той говорив до неї з милою посмішкою та виглядав не таким нахабним, як Рональд Бартон.

І через це - іще огиднішим та ненависнішим.

Коли Гаррі підійшов до Лінди, щоб узяти її валізи, вона навіть не глянула на нього. Тільки кивнула, коли він привітався, й знову повернулась до свого кавалера.

-Дуже радий познайомитись - сказав той низьким басом і по-шляхетному огидно поцілував дівчині руку.

Гаррі мало не плюнув. Але вона й оком не повела!

Він ніколи не розводитиме подібних церемоній. Бетті від нього цього не чекала. Може, дарма він не наполіг і не переспав із нею?

Він навмисне пішов до карети швидше. Нехай панянка біжить за ним і не думає, ніби він готовий повторювати її повільні кроки. Бо їй аби тільки довше прощатися з тим тюхтієм.

Він навмисне сховав руки за спиною, коли дівчина сідала до карети. Нехай її кавалери й подають їй руки, він такого не робитиме.

За увесь час вона й не глянула на нього. Тільки раз, мимохідь, коли наздогнала біля карети. І не сказала жодного слова.

Він так само пішов уперед із валізою, коли вони приїхали. І зачинив двері до того, як вона увійшла. Нехай відчиняє їх сама або всюди тягає із собою цього гидкого майстра церемоній.

-Віднеси речі до моєї кімнати - сказала дівчина суворо, коли увійшла до вітальні.

Її обличчя не виглядало сердитим, тільки сумним. І тут Гаррі згадав, що образив її під час останньої розмови, й зараз поводився як осел.

Його не має обходити, з ким вона товаришує і спілкується. Він сам відштовхнув її. Якщо тоді вона й ставилась до нього приязно, то тепер уже не мала на те причин.

Гаррі заніс валізи до її кімнати й зупинився. Він уперше був тут, як і взагалі в якійсь суто дівочій кімнаті. Сюди взагалі нікому не можна було входити, окрім її служниць і батька.

Кімната була обставлена дуже просто, не схоже, щоб вона справді належала доньці баронета. Гаррі саме заходився розглядати книжки на полиці, коли почув голос дівчини за спиною:

-Що ти тут робиш?

Лінда знову говорила суворо. Проте без злоби.

Гаррі обернувся і вперше за увесь день зустрівся з нею поглядом. І не відвів очей - не міг, бо опинився в приємному, вже добре знайомому йому мареві. Він саме відкрив рота, щоб перепросити за свою поведінку минулого разу, проте Лінда випередила його.

-Я просила занести речі, а не стовбичити тут.

-Вибачте, міс - Гаррі вклав у ці слова відразу декілька значень. Навряд чи вона захоче слухати ще.

Але він мусив сказати. Це муляло йому всі ці дні, доки її не було вдома. І увесь час сьогодні, навіть тоді, коли він злився.

-Радий бачити вас, міс - сказав Гаррі, прямуючи до дверей - Добре, що ви повернулись.

Він почув, як дівчина набирає повітря, щоб щось відповісти. Але це означало продовжити розмову й перебувати далі з нею в одній кімнаті…наодинці. Ні на те, ні на інше він не мав права.

Гаррі вийшов за двері й міцно зачинив їх. А потім подумки обізвав себе абсолютним остолопом.