Читати книгу - "Моя гуцулія, Артур Сіренко"

Серед Потяків не було жерців та волхвів язичницької віри, тому християнство Потяки прийняли одними із перших серед гуцульських родів ще в 1053 році, коли більшість гуцулів продовжували сповідувати політеїзм – хто потайки, хто відверто. І серед Потяків були затяті прихильники нової віри: проповідники, священики, церковні діячі. Так отець Євхаристій (в миру Данило Потяк) (1204 – 1276) був священиком в нинішніх Кутах (тоді це селище теж існувало, хоч і називалося Городище). Він чимало доклав зусиль для християнізації Карпат і десь заховав в горах скарби та архіви князівського намісника під час монгольської навали Батия в 1241 року. Скарб той так і не був опісля знайдений. Крім цього він збудував першу церкву в Жаб’є, яке судячи по всьому тоді вже існувало. Ця церква, що носила ім’я Івана Хрестителя не зберіглася, навіть точне місце де вона стояла невідоме – церва згоріла в 1352 році від удару блискавки. Його перу належить книга «Псалми святих останніх днів» про яку згадують в хроніках монастирів гори Афон (Греція). Зберігся навіть невеликий уривок з 62 псалма в перекладі на грецьку мову (… Κύριε, είσαι το στήριγμά μου στις ημέρες της Εσχάτης Κρίσης… - Господи, ти опора моя в дні Страшного Суду…»). Пишуть, що спонукала його до написання цієї книги татаро-монгольська навала, яку він назвав «нашестям племен Гога та Магога».  За цю книгу тодішній митрополит Антіохійський Феокліт проголосив його єретиком, але загалом церква не погодилась з цим. У XV столітті наставником монастиря Манявський Скит був отець Димитрій (в миру Хома Потяк) (1395 – 1469), що прославився своїми проповідями і благочестивим життям. Він уклав для монастиря новий статут, заборонив монахам носити важкі вериги і варити на продаж чорне пиво.  

У XIV столітті серед Потяків були відомі кушніри – зокрема, Данило Потяк (1312 – 1387) та Іван Потяк (1347 – 1390) – їхні знамениті хутрові вироби (а в ті часи Карпати були багаті на хутрових звірів) продавались навіть в Угорщині та Сілезії. Зокрема, князь опольський Болеслав ІІ (1300 – 1356) з Верхньосілезьких П’ястів носив мантію виготовлену Данилом Потяком. 

У XV столітті серед Потяків були люди, які з гір переселились в Передкарпаття, зокрема в Кути та в Солотвин і зайнялись соляним промислом. Микола Потяк (1401 – 1489) був чи не найвідомішим солеваром свого часу. Його сіль цінували за чистоту і продавали через Тисменицю та Галич. Він виготовляв вісім сортів солі, серед них знамениту сіль «Зерна Землі і Неба».

У бурхливому XVІІ столітті відомим став Степан Потяк, що був серед ватажків карпатських повстанців 1648 року. Його подальша доля лишилась невідомою, як і долі багатьох інших майстрів шаблі та бартки, що виринули нізвідки і канули в Лету. У 1673 році до Карпат докотилася Польсько-турецька війна, і з загонах карпатського ватажка Білоголового, що боронили край і віру були Остап Потяк та Григор Потяк – рідні брати, хоч і не схожі між собою – один коротун, інший велетень, один рудочубий і веснянкуватий, інший чорноокий. Роки їх життя невідомі, розказують тільки, що в молодості вони вівчарували на полонинах Чивчин, що звуться Альбин та Добрин. Були Потяки і серед опришків. Так з загонах Василя Баюрака (1722 – 1754) був Семен Потяк, що ходив Карпатами з крісом та барткою аж до 1773 року і згинув вражений серед ночі блискавкою на горі Довбушанка. Про нього розповідають, що він мав срібний перстень з зображенням лева і мідну сопілку. І коли грав на тій сопілці, вдягнувши перстень на великий палець, то тікали з дому всі щурі і миші. 

Григор Потяк (1754 – 1836) займався в Карпатах городництвом. Він був першим, хто почав в Карпатах вирощувати помідори (і доволі успішно) і останнім, хто вирощував ріпу, хоча всі вже перейшли на картоплю. Він був впевнений, що картопля горянам тільки шкодить, а ріпа корисна і лікувальна. Він вивів новий сорт чорних помідорів «Карпатський ведмідь», нині забутий, нажаль. А сорт цей мав дивовижний смак плодів і давав урожай навіть і умовах високогір’я. 

Наприкінці ХІХ століття почав сою роботу громадський діяч Василь Потяк (1850 – 1924), що працював у Жаб’є в «Комітеті рятунковому Гуцульщини», який допомагав бідним в роки неврожаю та стихійних лих, був у товаристві «Сільський господар», належав до Української радикальної партії. В часи ЗУНР він очолював місцеву владу в Жаб’є і зорганізував гуцульський курінь УГА. Після війни жив самітником в горах і написав книгу віршів «Лихо в горах», рукопис якої зберігається в літературному музеї в Осло (Норвегія). 

З початком Першої світової війни чимало Потяків потрапили у самий вир історії. У лавах Січових Стрільців у так званій «штурмовій бригаді» воював Любомир Потяк (1881 – 1915), що загинув в бою під Болеховом. Никифор Потяк (1890 – 1956) воював стрільцем 72-го піхотного полку Австро-Угорської армії, потрапив в москальський полон під Галичем, з полону його звільнила Українська Революція. У 1918 році він був в Січових Стрільцях армії УНР, потім в 1-му саперному полку армії УНР, воював аж до 1920 року, після поразки УНР перейшов румунський кордон, де був інтернований. Після звільнення виїхав до Франції, де жив в Бордо під іменем Франсуа Легре і займався гончарством. В часи Другої світової війни він був в лавах Французького руху опору – в загоні макі «Еффрене», що діяв в районі Марселю. Нагороджений Орденом почесного легіону. На старості літ написав мемуари, які потім спалив. Похований на кладовищі «Ле ублі», що в Леспар-Медо.

Мало кому відомо, що герой пісні «Я крук, чорний сотник УПА…» мав свого реального прототипа – Івана Потяка (1919 – 1953). Псевдо Чорний Крук будо в нього з’явилося не випадково – чорний крук – давній знак роду Потяків. Його загін воював за волю на Верховинщині, здійснював рейди мало не по всіх Карпатах, потім перейшов до Чорного лісу, де і поліг в бою з карателями 19 жовтня 1953 року.