Читати книгу - "Фортуна, Майя Молчанова"

– І мене тоді теж пробачте, – почувся новий голос, і я перевела погляд на Соню, що з'явилася позаду Ангелини.

Ну, звичайно ж, куди цьому чортеню без свого «хвостика».

– Повернулася? – ображено буркнула Ангел, але Соня тільки очі закотила, підходячи ближче.

– Я взагалі-то, щоб миритися повернулася, але раз така справа, – кинула вона в бік Ангела і тут же повернулася до мене. – Пробачте нам?

– Ви не подумайте, Кирило не знав, – він тільки сьогодні здогадався. Сказав вам усе розказати.

– А сам? – не втрималася від запитання я.

– А хто його знає. Мабуть, знову замкнувся у своєму кабінеті. Хочете, давайте разом виламаємо йому двері?

– Ангел мала на увазі, покличемо його.

– Ні, – не знаю чому, але я… Мені треба подумати. Як мінімум треба усвідомити, що виявляється, я весь цей час танцювала під дудку своїх учениць. Не дуже приємне відчуття, несподівано усвідомити себе рибкою в акваріумі, за якою прискіпливо спостерігають два дівчиська. – Мені треба подумати.

***

Кілька днів по тому.

Цей день розпочався, загалом так само, як і минулий, – нісенітно. Напевно, я б казала інакше, якби в голові не крутилася карусель думок і подій, але позбутися їх в мене не виходило. Як і змусити викинути листи.

Все ж таки багато думати іноді шкідливо. Давно могла б піти до «Фортуни» і поговорити з НИМ. Начхати, що він не підійшов першим і що йому, можливо, зовсім не цікаво продовжувати спілкування, адже тиждень закінчився. Але це зі сторони здається, що приймати рішення просто. А насправді… Насправді кожен з нас більш за все хоче кохати і бути коханим. І найбільше боїться не отримати взаємності. Ну, може, і не кожен, але приємного в останньому, у будь-якому разі мало.

Я перевела погляд з енок у журналі на клас, на Соню і Ангелину, що сидять за партою і знову про щось шушукаються. От звідниці. Хоча і лаяти їх у мене бажання немає, я їм навіть вдячна.

– Мар'яно Вікторівно, – у прочинені двері зазирнув Морозов, черговий з 6А. – Там ваш наречений просив передати.

Неохоче Морозов підійшов ближче, прилаштовуючи квіти прямо поверх журналу.

Наречений?..

– Його охоронець не пустив, він вас на сходах чекає. Ну я пішов.

– Так, звісно. Іди. Дякую.

До кінця уроку ще 15 хвилин. Пройшла лише одна, а, здається – ціла вічність. Ні, ну я збожеволію, якщо продовжуватиму вдавати, що нічого не відбувається! З максимальною неспішністю та спокоєм підводжуся, обводячи клас уважним поглядом. На хвилину затримуюсь на широкій до вух усмішці Ангелини, яку дівчинка марно намагається приховати за волоссям, низько опустивши голову і поглядаючи на мене крізь світлі пасма. Напевно, мої спроби стримати посмішку виглядають теж не надто переконливо.

– Я повернуся за хвилину, – кажу, підходячи до дверей, а варто їм закритися за спиною, мало не бігом мчу коридором.

Кирила я помітила одразу. Як і він мене. Кроки стали повільнішими, але й він пішов на зустріч, і я кивнула охоронцю, що почав підводитися.

– Це до мене.

Кирило на це лише ширше посміхнувся.

– Я Мар'яна, – кажу, бо не знаю, що ще можна сказати.

– Кирило.

– Пробач за фінгал, – краще вибачитись пізно, ніж ніколи…

– Нічого страшного. Натомість зможемо розповідати онукам, що ти буквально освітила моє життя з першого знайомства.

– Швидше засвітила, – розсміялася я і одразу з питанням подивилася йому в очі

Онукам? Він сказав онукам... Це натяк? А й гаразд, все одно не питатиму. Нехай усе йде по порядку, а до онуків ще багато проміжних стадій.

– Кава? Прийдеш сьогодні? – спитав він таким тоном, ніби ця пропозиція руки та серця і від моєї відповіді залежить буквально все.

– Так.

– Значить, дві чашки за твій столик? – ніби все ще сумніваючись, питає мене Кирило...

– Так, і знову так, – киваю я для вірності, сама не вірячи, що так буває.

Правду кажуть: не можна судити книгу по обкладинці, а людину за першим враженням.