Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

— Що. Ти. Тут. Робиш?

Він усміхнувся. Легко, зверхньо, ​​так, що мені захотілося запустити в нього цю чортову папку.

— Я? — він повно піднявся, випростався, засукав рукави сорочки. Його погляд вивчав мене, як хижак, що розглядає жертву. — Ну… загалом, працюю.

Я важко побачила, змусила себе зберегти рівновагу.

— Не сміши мене.

Він підійшов ближче. Повільно, неквапливо, як завжди.

— Я власник цієї компанії, Єво, — сказав він, з насолодою дивлячись у моє обличчя. — Чи ти думала, що керівництво збиратимете наради без мене?

Я ледве приховала шок. Це був удар. Я працюю тут, але ніхто не сказав мені, що я йду до Лева, я думала до начальниці відділу. Але не до цього…

— Ти брешеш, я повинна була йти до начальниці відділу. — прохрипіла я.

— Справді? — його брови піднялися. — тепер мені будеш доповідати.

Я стискала папку, ніби це була зброя, і боролася з бажанням просто кинути її й піти. Але я не могла. Я прийшла сюди не для того, щоб сперечатися з ним, а щоб доповісти про справу.

— Це не має значення, — сказала я, намагаючись повернути собі контроль. — Я прийшла розказати про літаки.

— Літаки, літаки… — Лев махнув рукою, ніби це було щось незначне. — Добре, розповідай.

Я почала. Голос звучав рівно, професійно. Я старалась не зважати на те, що він рухався. Повільно, обережно, хижо.

Спочатку він просто слухав. Потім крок зробив уперед. Я мимоволі відступила. Ще один крок. І ще.

— Лев, — попередила я, але він лише посміхнувся.

Я відчула, як мої плечі торкнулися дверей. Дерева.

— Ти нервуєш, — прошепотів він.

— Ні.

— Брехня.

Його рука торкнулася дверей поруч із моєю головою. Другу він поклав на моє плече. Я не могла рухатися.

— Лука більше не з тобою, — сказав він тихо, і ця фраза вдарила в саме серце.

Я стиснула щелепи.

— Лука завжди буде зі мною. Він у моєму серці.

Лев нахилив голову, очі його загорілися чимось небезпечним.

— Подивимось, як довго ти можеш чинити мені опір.

Клац.

Я здригнулася.

Він зачинив двері. На замок.

Я ковтнула повітря, але не дала страху взяти гору.

— Ти не змінився, — прошепотіла я, і в моєму голосі було не тільки презирство, а й біль.

— Не правда. Я став кращим, — його пальці ковзнули з мого плеча нижче, до талії.

Очі його говорили більше, ніж слова. В них було бажання. Запаморочливе, небезпечне.

— Лев… не смій.

Але він наблизився ще більше.

Я відчула його подих на своїх губах.

Його пальці сильніше притиснули мене до дверей.

Його губи торкнулися моїх.

Спалах. Гнів. Обурення.

Я не думала. Просто діяла.

Мої зуби вп'ялися в його нижню губу.

Лев різко відсахнувся, і між нами пробігла крихітна іскра шоку.

Він провів пальцями по губах, розмазуючи кров. Подивився на мене.

— Оце так, — прошепотів він, і його голос був наповнений не тільки здивуванням, а й… захопленням.

— Я тобі дам свій кабінет, — сказав раптом він, спокійно, ніби нічого не сталося. — Будеш працювати біля мене.

Я розгублено дивилася на нього.

— Не буду.

— Я тут вирішую.

Я хотіла відповісти щось різке, але потім… подумала.

— Якщо дозволиш узяти Лію—добре.

Лев посміхнувся.

— Ні. Вона буде нам заважати. Правда?

— Дебіл. Щоб ти пропав пропадом, ненавиджу тебе, гад.

Він лише розсміявся.

А мені довелося залишитися.

У його кабінеті.

Поруч із ним.

Я не називала його по імені.

Тільки—пане директор.

Уже наступного дня я помітила, як у відділі почало коїтися щось дивне. Всі погляди в напрямку на мене, кожен другий шепотівся, а деякі навіть відкрито витріщалися, ніби я щойно виграла в лотерею та приховала від них брак. Це було дратуче.

— Ви все що, з глузду з'їхали? — буркнула я, коли чергова група співробітників отримала роботу, щоб втупитися в мене, ніби я була експонатом у музеї дивовиж.

— Єва, можна питання? — озвався хтось із новачків посміхаючись.

— Ні, не можна, — відрізала я, намагаючись зосередитися на паперах, але марно.

— Ну будь ласка, просто один, маленький, — солодким голосом запитала інша дівчина, кокетливо блімаючи.

Я знала, що якщо дозволю їм хоч краплю слабкості, вони зжеруть мене живцем. Але я була вже занадто роздратована, щоб боротися.

— Кажіть уже, що вам потрібно?

— Ти… ти і директор… — почав хлопець, ховаючи посмішку.

— Що «ти і директор»? — мій голос став гострим, як лезо.

— Ви… ну… ти розумієш… він тобі кабінет віддав! — випалила дівчина, і навколо неї тут же почали кивати ще кілька людей. — Він з тобою так ніжно говорив!

— Він… дивився на тебе якось по-особливому, — додав хтось із кута.

— О Боже, — закотила я, очікуючи, як по спині пробіг мороз. — Вам більше нічого не обговорювати, крім моїх стосунків із директором?!

— Тобто ви таки маєте стосунки?!

Я гучно гримнула папкою по столу, змушуючи всіх відсахнутися.

— Ви всі божевільні. Зверніть увагу на роботу, поки я особисто не змусила!

Відділ миттєво заповнився звуками роботи: клацання клавіатури, шелестів, приглушені голоси. Але я знала, що вони все одно обговорюють мене. Я відчувала це.

До кінця дня моє терпіння було на межі. Я не стала чекати Лева, що було не за правилами, а просто зібрала свої речі, взяла Лорда і вийшла з офісу.

На вулиці було свіжо, вечірнє сонце заливало місто м'яким золотавим світлом. Я вдихнула глибоко, намагаючись позбутися напруги. Пес, відчувши мою свободу, радісно загавкав і почав тягнути мене вперед.

— Спокійніше, хлопче, ми нікуди не поспішаємо, — пробурмотіла я, намагаючись утримати його повідець.

І тут, за рогом, я побачила знайому фігуру.

Лія.

Вона йшла назустріч, тримаючи в руках ріжок морозива, яке вже почало танути і стікати тоненькими цівками їй на пальці. Виглядала вона абсолютно щасливою, ніби в її житті не існувало проблем.