Читати книгу - "Незакохані, Viter"

Наступні кілька днів були дивними. Не поганими, не хорошими — просто дивними.

Орест і Ангеліна більше не сперечалися так, як раніше. Він більше не жартував над нею на кожному кроці, а вона… вона більше не злилася на нього через кожну дрібницю.

І від цього їй ставало трохи не по собі.

— Ну що це таке? — бурмотіла вона собі під ніс, витріщаючись у телефон. — Чому він поводиться так… спокійно?

— Ти знову думаєш про Ореста? — Ліана, яка сиділа поруч у кафешці, відкусила шматочок круасана й хитро усміхнулася.

— Я?! Та ні! Я просто... я просто думаю про те, чому деякі люди так змінюються після… ну, деяких подій.

— Деяких подій? Ти хочеш сказати — після поцілунку?

— Тс-с-с! — Ангеліна швидко озирнулася.

— Ой, не сміши мене, тут нікого немає, крім бабусі, яка читає газету, і хлопця, що грає в телефоні. Ніхто не слухає твої сердечні страждання.

— Це не страждання! — обурено сказала Ангеліна.

— А що?

— Це… Це дослідження людської поведінки!

Ліана пирхнула.

— Ну-ну.

Ангеліна сердито надула щоки й ткнула ложкою в морозиво.

— Просто скажи мені: це нормально, що після… після того випадку він став якимось тихим, відстороненим?

— Ну, можливо, він теж не розуміє, що відбувається.

— Ха! Це Орест! Він ніколи не думає перед тим, як діяти!

— А може, якраз зараз він вирішив подумати?

Ангеліна закотила очі.

— Добре, тоді поясни мені, чому він більше не жартує наді мною, не лізе з тупими коментарями й не хапає мене за руку, коли я хочу втекти?

Ліана зітхнула.

— Тому що він тебе більше не дістає?

— Але я звикла, що він мене дістає!

— Ну, тоді тобі треба щось із цим зробити.

Ангеліна задумалася.

— Зробити?

— Так. Якщо тобі не подобається, що він так змінився, то зроби так, щоб він знову став тим самим Орестом.

Очі Ангеліни хитро заблищали.

— І знаєш що? Це не така вже й погана ідея.

Наступного дня Ангеліна діяла за чітким планом.

— Оресте, з тобою все гаразд? — запитала вона, коли вони разом працювали над проєктом після уроків.

— Угу.

— Точно? Ти наче якийсь… дивний.

— Я нормальний.

— Тобі хтось погрожував? Ти підписав якийсь небезпечний договір? Тебе хтось шантажує?

— Що?!

— Слухай, ти мене більше не зачіпаєш.

— І що?

— Та нічого… Просто це виглядає так, ніби ти… здався.

Він звузив очі.

— Я не здаюся.

— Ні, ну якщо ти такий слабкий, що навіть не можеш нормально посперечатися зі мною, то що ж…

— Слабкий?!

— Так. Колись ти хоча б намагався мене розізлити, а тепер… Ну, не знаю. Це навіть трохи сумно.

Він закусив губу й відірвався від ноутбука.

— Я не слабкий.

— Доведи.

— Я…

І тут він зрозумів, що вона його розкручує.

— Ой, ні, я на це не поведусь.

Ангеліна мало не скреготнула зубами.

— Оресте!

— Що?

— Ти мене бісиш!

— О, це вже прогрес.

— Гаразд, скажу прямо: ти мені не подобаєшся таким серйозним. Це як їсти піцу без сиру!

— Дивне порівняння.

— Але ти ж розумієш, про що я! Я хочу повернути того дурника, який постійно плутає фізику з математикою і називає мої брови «бойовими крилами»!

Він здивовано підняв голову.

— Ти хочеш, щоб я знову дратував тебе?

— Так!

— Ти… дивна.

— Дякую.

Він задумався.

— А що я отримаю взамін?

— Що?

— Якщо я повернусь до «старого Ореста», що буде мені?

— Ну… я… я буду тебе терпіти!

— Ти й так мене терпиш.

— Я… я скажу щось хороше про тебе!

— Сумнівна вигода.

— Я… сходжу з тобою в кафе!

Він підняв брову.

— Як друзі?

— Як… ну, так.

Він хитро посміхнувся.

— Домовились.

І тоді Ангеліна зрозуміла, що сама себе переграла.