Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

Єва

— Про що ти дізнався? — запитала я Андрія, коли ми сіли в машину.

— Цікаво? — хитро посміхнувся він.

У цей момент я дуже пошкодувала, що у мене під рукою немає нічого важкого. Можливо, сковорідки. А ще краще — довідника з кримінального права на тисячу сторінок. Бо як можна так знущатися, коли я просто згораю від цікавості?!

— Добре, не буду тебе мучити. Відкрий у телефоні останнє повідомлення.

Я швидко схопила його гаджет, знайшла потрібне СМС і почала читати:

          “Пономаренко Єлизавета Василівна, потрібного нам віку, останні п’ять років проживає у Туреччині. Будинок бабусі продала одразу після її смерті, користуючись послугами рієлторської компанії. В село не приїздила. Про те, що отримала дім у спадок від діда, вперше чує. З селищної ради з нею ніхто не зв’язувався. Дім у селі їй не потрібен, але вона пообіцяла дізнатися подробиці.”

Я перечитала текст ще раз, перевела шокований погляд на Андрія, а він тільки ширше усміхнувся.

— Далі читай, там ще цікавіше.

 Я повернулася до екрану і продовжила:

            “Сюди вона точно їхати не збирається, але ми поцікавилися, чи не втрачала вона паспорт. І тут дівчина згадала, що незадовго до своєї поїздки дійсно його загубила. Відпочивала з друзями на турбазі, а зранку документу вже не було. Випито тоді було багато, тому вона вирішила, що просто загубила його. Оформила новий і забула про цей інцидент.”

Я ледь не впустила телефон.

— Це що виходить?! Ліза — це не Ліза?! — у мене в голові все перекрутилося. — Тоді хто вона взагалі?!

— Ось це найцікавіше. — Андрій явно насолоджувався моментом. — По фото її не вдалося впізнати, якість погана, але в будинку, де вбили Сергія, поліція знайшла досить чіткі відбитки пальців. Вони були в базі — дівчина одного разу засвітилася у справі про крадіжку. Як гадаєш, хто це?

Він підморгнув мені.

— Андрію! — я вже нервово стискала кулаки. — Ти ще довго мене катуватимеш?! Кажи вже!

— Твоя “Ліза” — насправді Брита Ганна Геннадіївна. Рідна сестра нашого Олега.

— Стоп-стоп-стоп! — я мало не задихнулася від кількості інформації. — Але вона ж зникла?!

— Звідки знаєш?

Я швидко переказала йому розмову з Костею. Андрій слухав уважно, лише іноді кивав.

— Насправді вона нікуди не зникала, а весь цей час жила у нашому місті.

— Тобто, поки всі думали, що вона випарувалася, вона просто спокійнісінько ходила по магазинах, пила каву ?

— Приблизно так.

— І коли ж поліція планує перестати займатися дурницями і просто піти її схопити?

— Поліція поліцією, а ми тим часом поговоримо з однією людиною, яка добре її знала. Саме до нього ми зараз і їдемо.

— А він випадково не той самий художник, який колись називав її Музою?

— Ні, цей знав її набагато ближче.

— Це ж хто ще може знати ближче, ніж художник, який її малював?

— Кримінальний авторитет, який, здається, фінансував її невеличкі авантюри.

Я закотила очі. Чудово. Тепер у моєму житті не лише поліція, підстави і вбивства, а ще й кримінальні авторитети. Якби мені це сказали тиждень тому, я б вирішила, що людина просто перечитала поганих детективів. Але зараз усе це було моєю реальністю.

— Ну, гаразд. Поїхали знайомитися з черговою “цікавою” особистістю. Сподіваюся, він не стріляє в тих, хто йому не сподобався?

Андрій на мить замислився.

— Дивлячись, як ти з ним розмовлятимеш.

Чудово. Просто чудово.

Я відкинулася на сидіння і спробувала розслабитися. Даремно. Думки в голові скакали, як блохи на собаці з низькою соціальною відповідальністю. Ліза, тобто вже Ганна, брехала мені. Але навіщо? Виглядало так, ніби вона спеціально набивалася в подруги, а потім вирішила красиво зникнути, залишивши мене з мішком питань і, можливо, якоюсь містичною алергією на брехню.

Будинок, до якого ми приїхали, виглядав так, ніби його будували за концепцією «дешево, швидко і хай якось стоїть». Дванадцять поверхів депресії, довгий, сірий, із балконами, які кричали: «Не ставай сюди, якщо любиш життя». Кодовий замок на дверях чесно намагався виконувати свої функції, але деякі цифри вже стерлися від частого використання. Завдяки цьому ми без зайвих зусиль відкрили його, з чого можна зробити один важливий висновок: безпека — поняття відносне.

Ліфт, звісно, не працював, бо хто б міг подумати, що він має це робити? Довелося топати на шостий поверх пішки, по дорозі переглядаючи настінні написи місцевих філософів. Нарешті ми зупинилися перед дверима, які, судячи з новенького вигляду, ще не встигли відчути на собі силу чужих кулаків. Андрій натиснув на дзвінок.

Через кілька секунд двері відчинилися, і перед нами постав чоловік. Цікаве обличчя: великий ніс, очі, які ось-ось випадуть на підлогу, засмагла шкіра й вигляд людини, яка відпочиває активно, але в форматі «розрулюю проблеми по телефону».

— Доброго ранку, Юрію Миколайовичу, — привітався Андрій.

— О, Гром! Привіт! Ти чого тут? — В цей момент він перевів погляд на мене, і його обличчя розпливлося в усмішці, яка могла означати що завгодно: від «Ого, яка несподіванка!» до «Сподіваюся, ти прийшла до мене в ліжко».

— А це що за красуня? Заходьте, — люб’язно махнув він рукою. — Чого в дверях стовбичити?

Ми увійшли. Квартира приємно здивувала: простора, з хорошим ремонтом, барною стійкою, високими стільцями — словом, виглядало так, ніби тут живе людина, яка розуміється на комфорті й фінансових потоках. Що зовсім не асоціювалося з будинком, в якому вона була розташована.

Господар ввімкнув кавоварку, і через кілька хвилин перед нами стояли чашки з ароматним напоєм.

— То познайомиш нас? — нарешті спитав Юрій Миколайович, відставивши чашку.

— Юрій Миколайович, власник кількох нічних клубів у місті…

— Бери вище! — гордо випнув він груди. — Ми вже на обласний рівень вийшли!