Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

— Навіть так? Вітаю. А це Єва.

— Єва? — поглянув на мене чоловік з цікавістю.

— Просто Єва, — з удаваною сором’язливістю відповіла я.

— Ну, раз так, то я просто Юрій, — хитро посміхнувся він. — Отже, що вас привело до мене?

— Тут одна пташка нашепотіла, що ви були знайомі з Ганною Бритою… — почав Андрій.

Юрій скривився так, ніби щойно лизнув батарейку.

— Судячи з реакції, пташка не брехала, — зітхнув Андрій. — Можете розповісти про неї?

— Боюся, все, що я можу про неї сказати, — не для таких ніжних вушок, як у твоєї подруги, — окинув мене оцінюючим поглядом Юрій.

— Не хвилюйтеся, я переживу, — підбадьорливо посміхнулася я.

— Ну, гаразд… Приховувати мені нічого, але чому вас зацікавила ця хво… ця… не дуже гарна дівчина?

— Можеш не підбирати слів, — відмахнувся Андрій. — Ми її любимо приблизно так само, як кота, який зробив справи у взуття. Якщо коротко: вона представилася іншим ім’ям, втерлася в довіру до цієї милої дівчини… — він кивнув на мене, — а потім підставила й втекла. Хотілося б її знайти й висловити свою вдячність.

— О, ну тоді все стає на свої місця. Добре, розповім, що знаю. Може, й допоможу чимось. З Анькою нас познайомила Віра Мартинова. Ми з її чоловіком були близькими друзями. До його смерті.

— Мартинов… це той самий Лев Степанович? — перепитав Андрій.

— Точно. Твій батько його добре знав. Ми з тобою бачилися на його ювілеї, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Земля кругла… Гаразд, слухаємо далі.

— Після смерті Лева я підтримував Віру, як міг, — почав Юрій, роблячи вигляд, що у нього було серце. — Вона була непоганою дівчиною, хоча й дурною. Діти Лева від першого шлюбу залишили її практично без штанів. А перша його дружина — та ще мегера, з таких, що можуть закляттям перетворити зарплату чоловіка на копійки.

Я зацікавлено підперла підборіддя. Починалося цікаво.

— Віра кілька разів зверталася по допомогу, і я не відмовляв. Одного разу зустрів її у себе в клубі. Вона була з подругою. Запросила мене посидіти з ними, я, звісно, не став відмовлятися.

— О, як зворушливо, — тихенько пробурмотіла я.

Юрій проігнорував мій коментар і продовжив:

— Анька весь вечір поводилася дуже сором’язливо. Практично не пила й слухала мене з таким захопленням, що я почав підозрювати в собі якесь таємне ораторське мистецтво. Ну, і поплив. Ну, не знав же я тоді, яка вона насправді… е-е-е…  малопорядна.

— Малопорядна? — не втримався від посмішки Андрій.

— Ну, шмара, якщо по-простому, — знизав плечима Юрій. — Ми зустрічалися пару місяців. У ліжку мене все влаштовувало, але довгострокових планів я не будував. Та й не думав, що мені доведеться включати саперський інстинкт у стосунках. Бо потім з’ясувалося, що вона — ходяча катастрофа.

— О, тепер цікаво, — підбадьорила я його.

— Дешева повія і дурепа. Тупа. Від неї в мене голова починала боліти хвилин за десять, а ще хвилин за п’ятнадцять — нудота наверталася. Вона піде з будь-ким і ляже з будь-яким, навіть якщо користі з цього ніякої. Просто про всяк випадок. Раптом хтось дасть грошей.

— Амбітно, — оцінила я.

— Віра теж жила за рахунок мужиків, але… якось з шармом. В ній було щось… особливе. Анька ж просто дешева… ну, ви зрозуміли. Але вона вирішила, що я годжуся на роль її спонсора.

— Кмітливо, — Андрій хмикнув.

— Я не проти був їй дати грошей, — продовжив Юрій, — не люблю дрібнитися. Але як тільки я почав думати, як би її культурно злити, вона заявила, що вагітна.

— Класика жанру, — похитала я головою.

— Я одразу сказав: аборт, і розходимось. Діти мене не цікавлять, а тим більше від неї. Тим більше, що чутки про її… репутацію вже почали доходити і до мене.

— І як вона відреагувала? — спитав Андрій.

— О, концерт був чудовий! Сльози, тремтіння губ, схлипування! Якби вона грала в театрі, можливо, я б навіть аплодував. Ввечері подзвонила Віра. Почала давити на совість. Я сказав, що можу виділити кілька тисяч баксів — на відновлення душевної рівноваги після аборту. Ну, типу компенсація за завдані незручності. Але Віра раптом завела пісню: мовляв, Анька хоче лишити дитину.

— Ну так, однією тисячею не обійдешся, — кивнула я.

— Ото ж бо й воно! Це вже починало скидатися на шантаж. Віра знала мене добре, тому порадила їй погодитися на мої умови. Вона так і зробила. Але я хотів переконатися, що це не багаторазова акція. Сказав, що відвезу її до лікаря сам. Віра порадила Артура… Як його…

— Райзмана, — вставив Андрій.

— Точно! 

— Ми з Артуром знайомі, — кивнув Андрій.

Я намагалася пригадати, де чула це прізвище.

— Ну от, домовилася Віра, і я відвіз Аньку до нього. Ось і вся історія.

— Артур уже був з нею знайомий? — спитав Андрій.

— Ще й як! — пирхнув Юрій. — Вона-то зробила вигляд, що бачить його вперше. Але ми з ним якось випивали і він мені сам розповів, що теж мав з нею… ну, тісні контакти. А ще знав, що вона шантажувала іншого мужика вагітністю. На той момент я про неї вже забув, але коли це почув… пожалкував, що не придушив її раніше.

— Вірно, з такими талантами могла б ще й Оскара отримати, — погодилася я.

— Райзмана вам теж Віра порадила? — Андрій звузив очі.

— Так. Але сама з нами не їздила, просто подзвонила йому.

— А ви з Райзманом бачилися після цього?

— Звичайно! Ми інколи перетиналися, випивали, базікали. Нормальний чоловік. Він мені якось розповів цю історію про Аньку, а потім я дізнався, що вона зникла.

— Хто тобі про це сказав?

— Райзман. Подзвонив, сказав, що менти нею цікавилися і запитували, хто привіз її до нього. Хтось розповів про аборт.

— І що ти на це?

— Та що мені боятися? Що через два роки мені пред’являть за аборт якоїсь аферистки? Я сказав Артуру: розповідай, якщо хочеш. Все одно розкопають.

— Але він нічого не встиг розповісти, — задумливо сказала я.