Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Андрій уважно дивився на мене, ніби зважуючи, наскільки серйозні мої слова.

— Він тобі щось казав конкретне? — запитав він.

Я похитала головою.

— Ні, але його поведінка змінилася. Навіть коли він поруч, я відчуваю якусь напругу. Мені здається, він щось приховує… або просто не хоче мене втягувати.

Андрій на мить замовк, потім потер підборіддя.

— Гаразд, — сказав нарешті. — Я поговорю з ним. Обережно, щоб не викликати підозр.

— Дякую, Андрію, — я вдячно усміхнулася. — Я просто хочу знати, що відбувається.

Він кивнув, але в його погляді я помітила тінь занепокоєння.

Минуло ще кілька днів, а від Андрія так і не було жодних новин. Я намагалася заспокоїти себе, переконати, що, можливо, все не так серйозно, як мені здається.

Олег, як і раніше, повертався пізно, виглядав стомленим, але на всі мої питання лише посміхався і говорив, що все гаразд. Я бачила, що він не хоче мене хвилювати, але це тільки більше напружувало.

Я намагалася заповнити свій час роботою, домашніми справами, навіть читанням книг, але думки про Олега не покидали мене. Кожен вечір я ловила себе на тому, що дослухаюся до звуків у коридорі, чекаючи на його повернення.

"Скоро все налагодиться," — повторювала я собі, але всередині залишалася тривога, від якої я не могла позбутися.

Одного вечора я сиділа в кімнаті, намагаючись розслабитися після чергового тривожного дня, коли раптом мій телефон задзвонив. На екрані з'явилося повідомлення, що буквально завмерло моє серце: «Олег тебе зраджує». Не було жодного пояснення, лише ці слова, що проймали кожну клітинку мого тіла.

Затамувавши подих, я відкрила ще одне повідомлення, і мої очі повірили тому, що побачили. На екрані з’явилося фото, де Олег сидів у затишному кафе, поруч із ним — Віка. Воно сміялася, виглядала розслаблено, тримала його за руку, наче вони щаслива пара. Моє серце втислося від болю і зради.

Я відчула, як крила болю охопили мене. Довгі дні, що минули, наче розчинялися у цьому одному кадрі: усі ті обіцянки, всі ті моменти, коли він запевняв, що все гаразд. І тепер це фото, це доказ, що він не був вірний мені.

Сиділа я мовчки, дивлячись у порожнечу, і думки крутилися в голові: «Як так? Чому він?». Болісне відчуття зради, мов холодний лід, охопило моє серце. Тоді я зрозуміла, що моє життя змінилося назавжди.

Не було слів, щоб описати ту гіркоту. Я відклала телефон, не в змозі зітхнути, як зазвичай. Всі мої сумніви, страхи і незліченні хвилини тривоги зібралися в одну мить. І лише зараз я відчуваю, як крок за кроком, крізь біль і розчарування, я починаю шукати відповіді на питання: як так могло статись і що мені тепер робити з усім цим?

Я сиділа в коридорі, чекаючи Олега, але думки мої блукали далеко. Телефон все ще холодно відмовлявся надати мені відповіді на питання, які мучили мене з моменту отримання того повідомлення. Як так могло статись? Чи варто було мені ще довіряти йому? Серце билося шалено, а розум переповнювали сумніви.

Я перебувала у стані внутрішньої боротьби: з одного боку, частина мене хотіла зупинити цей біль і спробувати зберегти те, що залишилося, а з іншого — болісне відчуття зради змушувало мене шукати вихід. Мені хотілося зрозуміти, що робити далі.

Поки я чекала, думки крутилися в голові. Можливо, я зможу поговорити з ним і дізнатися правду? Або, можливо, настав час піти своїм шляхом?

Раптом у мені зросло переконання: більше я не можу терпіти це невизначене болюче чекання. Моє життя не може обертатись навколо безкінечних сумнівів і розчарування.

Я повільно піднялася, ніби у вирі важкого рішення, і вирушила до своєї кімнати. Кожен крок здавався неймовірно важким, але я знала, що прийняла своє рішення.

У кімнаті, що раніше була для мене притулком, я почала збирати речі. Пакувала невеликі особисті речі, фотографії, речі, які нагадували мені про кращі часи. Чим більше я збирала, тим ясніше ставало, що це – мій новий початок.

Стоячи перед відкритим ящиком, я нарешті зрозуміла: мені потрібно піти. Це болісно, але правильне рішення.