Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Я сиділа на ліжку, поруч лежала валіза, яку я так і не закрила. Руки тремтіли, серце гупало десь у горлі. Я не знала, що робити далі. Куди йти? До кого? В голові крутилася тільки одна думка — я не можу залишитися тут.

Не довго думаючи, я взяла телефон і натиснула на контакт Андрія. Гудки здавалися нескінченними, але зрештою він відповів:

— Настю? Щось сталося?

Я глибоко вдихнула, намагаючись взяти себе в руки, але голос все одно зрадницьки здригнувся:

— Андрію… мені прийшло повідомлення… фото… Олег і Віка в кафе. Я не знаю, що думати… Я… Я збираю речі.

— Ти впевнена, що це те, що здається? — голос Андрія був серйозний, але спокійний.

— А як це ще можна пояснити? — я стиснула телефон у долонях, відчуваючи, як гнів і біль змішуються в єдину грудку всередині мене. — Я не можу залишатися тут після такого…

Андрій мовчав кілька секунд, а потім твердо сказав:

— Не роби поспішних висновків. Почекай мене, я зараз приїду.

— Але…

— Ніяких "але", — перебив він. — Просто почекай.

Я опустила телефон, дивлячись на екран, що згас. Серце билося, думки плуталися, але я розуміла одне — зовсім скоро Андрій буде тут. І, можливо, він допоможе мені розібратися в тому хаосі, що розгортався в моєму житті.

Андрій приїхав швидко. Ледве я відкрила двері, як він вже стояв на порозі, уважно дивлячись на мене. Його погляд ковзнув до валізи біля дивана, і він насупився.

— Настю, не роби дурниць, — м'яко, але впевнено сказав він, заходячи всередину.

Я закусила губу, намагаючись триматися, але варто було йому покласти руку мені на плече, як усі емоції вирвалися назовні.

— Андрію, я… я не знаю, що мені робити, — прошепотіла я, опустивши погляд.

— Спочатку — заспокоїтись, — його голос був рівним, спокійним. Він підштовхнув мене до дивана і сів поруч. — Покажи мені те повідомлення і фото.

Я дістала телефон, розблокувала екран і простягнула йому. Андрій узяв пристрій, уважно подивився на знімок, потім надісланий текст.

— Це анонімний номер? — запитав він.

Я кивнула.

— Чорт, — пробурмотів він, гортаючи екран. — Хтось дуже хоче, щоб ти це побачила.

— Думаєш, це неправда? — я з надією подивилася на нього.

— Думаю, що треба дізнатися правду, перш ніж руйнувати стосунки, — він глянув мені у вічі. — Олег тобі нічого не казав, правда?

— Ні… Він просто став більш відстороненим… Я думала, це через роботу.

Андрій видихнув, віддавши мені телефон.

— Так, у нього зараз складний період, але я точно знаю одне — він би не пішов на зраду. Тим більше з Вікою.

Я мовчки стискала телефон у руках.

— Настю, треба спочатку розібратися, — Андрій знову поклав руку на моє плече. — Не поспішай з рішенням, добре?

Я повільно кивнула.

Двері раптово відчинилися, і я почула знайомі кроки у вітальні. Серце стиснулося, а пальці міцніше стиснули телефон. Андрій озирнувся на звук, але не відпустив моєї руки.

— Настю? — голос Олега звучав звично, навіть трохи втомлено, ніби нічого не сталося.

Я підхопилася з ліжка, відчуваючи, як всередині все закипає. Ще мить тому я намагалася стримати себе, знайти логічне пояснення, але коли побачила його — єдине, що відчула, це розпач і злість.

— Що це означає, Олеже?! — я різко простягнула вперед телефон, показуючи йому фото. Голос зрадницьки здригнувся, але я не збиралася відступати. — Ти сидиш у кафе з Вікою. І хтось надсилає мені повідомлення, що ти зраджуєш!

Він застиг. Подивився на екран, потім на мене, а в його очах промайнув дивний блиск — змішана емоція, яку я не змогла одразу розгадати. Але найгірше те, що він мовчав.

— Кажи вже щось! — майже крикнула я. Від напруги запекло в грудях.

— Це не так, як ти думаєш, — нарешті вимовив він, але без звичного спокою в голосі. — Дай мені пояснити.

— То поясни! — вимагала я, стискаючи кулаки.

Андрій підвівся, втручаючись у нашу розмову:

— Олеже, якщо це якась гра, то тобі краще одразу все розповісти. Бо я не дозволю, щоб Настя через тебе страждала.

Олег глянув на брата, ніби вагаючись, а потім перевів погляд на мене. Я бачила, що він щось приховує, щось важливе.

Олег глибоко вдихнув, наче наважуючись сказати щось важливе.

— Так, я зустрічався з Вікою, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — Але це було лише один раз.