Читати книгу - "Бігуни"

Чоловік на ім’я Брик надягнув зелений мундир із емблемами «Об’єднаних Поромів Півночі», прочесав пальцями бороду, вимкнув опалення у своєму будиночку-ліліпуті й рушив трасою. Потім, чекаючи у своєму акваріумі, поки завантажиться пором, а сонце нарешті зійде, він випив банку пива й запалив першу цигарку. Помахав згори Елізі та її донечці, ніби перепрошуючи, що вони сьогодні не потраплять до садка.

Коли пором відчалив і був уже на півдорозі до протилежного берега, він несподівано завагався й повернув у відкрите море.

Не всі одразу збагнули, що відбувається. Хтось, надто звичний до рутини прямих ліній, тупо і байдуже спостерігав за тим, як зникає берег, — мабуть, рацію мав Брик, коли казав сп’яну, що подорожування поромами випрямлює мозкові звивини. Інші зорієнтувалися лише згодом.

— Ерику, ти що виробляєш? Завертай негайно! — крикнув до нього Альфред, а Еліза підхопила своїм високим писклявим голоском:

— Люди запізняться на роботу...

Альфред спробував піднятися нагору до Ерика, але той передбачливо зачинив дверцята кабіни і повернув ключ у замку.

Бачив згори, як усі водночас виймають мобільні телефони і дзвонять, щось обурено гукають у порожній простір, нервово жестикулюють. Брик здогадувався, що вони кажуть. Що запізняться на роботу, що цікаво, хто їм виплатить компенсацію за моральну шкоду, що не варто брати на роботу таких п’яниць, що вони завжди знали, що це так закінчиться, що своїм роботи бракує, а вони приймають якихось іммігрантів, що такі хоч би не знати як добре вивчили мову, то все одно...

Ерика це нітрохи не хвилювало. Він із задоволенням спостеріг, що незабаром усі заспокоїлися, посідали на свої місця й дивилися, як світає в небі, як з-поміж хмар просто у води спадають красиві снопи світла. Лише одна річ стривожила Ерика — яскраво-синій плащик Елізиної донечки. Кожному морському вовкові відомо, що це поганий знак. Але Ерик лише поморгав очима й забув про цю прикрість. Узяв курс на океан і зійшов до пасажирів з ящиком кока-коли й батончиками, які приготував заздалегідь. Вочевидь, ця перекуска їх трохи підбадьорила, бо діти вгамувалися, задивившись у далекий берег острова, а дорослі почали виявляти дедалі більшу цікавість до подорожі.

— Який ти взяв курс? — фахово запитав його молодший з братів Т. і відгикнув колою.

— За скільки часу ми випливемо у відкрите море? — допитувалася Еліза, вихователька.

— Ви подбали про запас пального? — поцікавився старий С., той, що хворів на нирки.

Принаймні, Ерикові здавалося, що вони говорять саме це. Він намагався не дивитися на них, не хвилюватися. Вперся зором у лінію обрію, яка розділила його зіниці на дві половини, — лінію, що була темніша за воду й ясніша за небо. Пасажири й собі вщухли. Пливли у майже цілковитій тиші, аж поки її не прорізав гуркіт гелікоптера й завивання поліційних човнів.

— Є речі, які відбуваються самі собою, є подорожі, які починаються й закінчуються вві сні, і є мандрівники, які відгукуються на нерозбірливий заклик власної тривоги. Перед вами — один із них, — так розпочав свою промову адвокат, який захищав Ерика на його короткому процесі.

На жаль, його зворушливий виступ не справив сподіваного враження, і наш герой знову на певний час загримів до в’язниці — сподіваюся, з користю для себе. Бо у нього все одно нема іншого життя, крім цього, розгойданого, позиченого в моря з його таємничими припливами і відпливами.

Але це ми залишимо поза увагою.

Проте коли б хтось, послухавши цю історію, захотів спитати мене, коли б запрагнув розвіяти свої сумніви й упевнитися в тому, що почув саму лише правду й нічого, крім правди, коли б, схопивши мене за плече, струснув нетерпляче й вигукнув: «Благаю, скажи, чи ти справді переконана, що ця історія в самій підставі своїй правдива? Будь ласкава, пробач мені, якщо я надто нав’язливий», то я пробачила б і відповіла: «Поможи мені, Боже; присягаюся честю, що історія, яку я вам, пані й панове, оповіла, є в суті своїй та в загальних рисах правдивою. Я знаю це напевне — вона точно сталася на нашій земній кулі. Я сама стояла на палубі того порома».

Подорожі на полюс 

Мені пригадалося, що Борхесові колись пригадалося, ніби він десь читав, буцімто в часи розбудови данської імперії в костелах оголошували, що тому, хто візьме участь в експедиції на Північний полюс, буде легше отримати вічне життя й спасіння душі. А позаяк охочих було небагато, священики визнавали, що то шлях довгий і тернистий, не для кожного, лише для найвідважніших. Проте охочих не більшало. Тож аби гідно вийти з цього становища, священики спростували своє оголошення: виявляється, будь-яку подорож можна трактувати як полярну експедицію. Навіть коротку екскурсію, навіть поїздку у фіакрі.

Сьогодні, мабуть, подорожжю вважалася б і поїздка в метро.

Психологія острова 

Як твердить психологія подорожі, острів дає можливість спостерігати найпервинніший стан людини, ще до соціалізації, коли «я» виокремилося достатньо, щоб осягнути певний рівень самосвідомості, але ще не нав’язало сталих, повноцінних контактів з оточенням. Острівний стан — це стан, за якого перебуваєш у власних межах і ніякі зовнішні впливи не порушують цієї ідилії; це своєрідний аутизм і нарцисизм. З усіма власними потребами людина здатна впоратися сама. Лише «я» здається реальним, а «ти» і «вони» — це тьмяні фантазми. Летючі голландці, які виринають десь на обрії й відразу зникають. Цілком можливо, що вони є лише оптичною оманою, ілюзією зору, призвичаєного до прямої лінії, що чітко ділить обсяг зору на дві частини — горішню та нижню.

Очищення мапи 

Все, що мене ранить, я викреслюю зі своїх мап. Усі місця, де я спіткнулась і впала, де мене вдарили, де допекло до живого, де я відчула біль, перестали на них існувати.

Так я викреслила кілька великих міст і одну провінцію. Можливо, колись трапиться так, що викреслю цілу країну. Мапи це приймають із розумінням; вони сумують за білими плямами, це їхнє щасливе дитинство.

Іноді, коли мені доводилося бувати в тих місцях, яких не існує (я намагаюся не плекати в собі образи), я перетворювалася на око, що рухається, мов дух, примарним містом. Коли б я трохи напружилася, то могла б легко встромити руку в найтвердіший бетон, могла би переходити найжвавіші автомагістралі, проникати крізь вервечки авт — неушкоджена, без жодної скалічини, безгучно.

Я не робила цього, приймаючи правила гри мешканців цих міст. Намагалася не виказати бідолахам правди про те, що всі