Читати книгу - "І буде життя, Олена Воля"

Шкільний автобус запізнився на кілька хвилин. Але то не дивно. Дороги зовсім розлізлися. Добре, що хоч під ногами сухо і вітер ледь відчувається. А взагалі, погода сьогодні радує. Мілана і ще декілька учнів очікували на зупинці, яка насправді була узбіччям розширеної сільської вулиці. Тому щоразу було вкрай важливо одягнутися по погоді, а не так, щоб зручно було їхати в автобусі.

Це був її перший робочий день після повернення з Києва. Незвично відриватися від навчального процесу у самому розпалі семестру, а ще незвичніше знову підключатися до справ після заміни. Євген Борисович теж розумівся на інформатиці, хоча його основний профіль математика. Але справа у методиці викладання. У кожного вчителя вона своя. Важко учням перелаштовуватися, коли якийсь предмет читає то один, то інший вчитель. Та й вчителеві не просто налагодити процес на своє вподобання. Зрештою, головне те, що є кого вчити і кому вчити. Поступово все інше налагодиться. 

Учні радісно вітали Мілану Романівну з поверненням. Початківці навіть вибігли навпроти, щоб розповісти улюбленій вчительці інформатики, як вони за нею сумували.

− Я теж за вами сумувала. І за нашими уроками, − посміхалася дитячій щирості Мілана.

− А Євген Борисович проводив для нас зовсім інші руханки. Було нудно, − похнюплено зауважив другокласник Мишко.

− Але він знає дуже багато історій про перші комп'ютери, − випалила на противагу третьокласниця Орися.

- Сподіваюся, ви були чемними і гарненько працювали на уроках з Євгеном Борисовичем? − Мілана поспішила зупинити потік аргументів "за" і "проти" вчителеві на заміні.

До дзвінка залишилися лічені хвилини, тож Мілана поквапилася до учительської. 

− Привіт, Міланочко. Мої вітання! − вчителька музики зустріла Мілану в коридорі. − Нехай серце завжди співає від кохання, а очі сяють від щастя.

− Дякую, Світланко. Дуже приємно. А звідки ти в курсі? Я ж сама нічого не знала, коли брала відпустку.

− Сорока на хвості принесла. А ім'я тій сороці Артем, − підморгнула Світлана Олексіївна. − Він вранці привозив продукти в їдальню, от і похвалився, що привіз із Києва весільного торта.

Артем умів прикрасити і додумати так, щоб історія була цікавішою. Мілана на нього не гнівалася. Це ж не мало бути таємницею. Сказав, то й добре. От тільки перед колегами незручно. Треба хоч солодощами до кави пригостити. 

− То після уроків посидимо за кавою? Не знаю, чи всі згодяться... Може, я з директоркою все узгоджу? − Мілана радилася з подругою, бо справді вийшло несподівано. 

− А ти ще не знаєш? Сьогодні всім точно не до святкувань. Випускника свого маємо провести в останню дорогу. На щиті повертається додому. На Бахмуті був. Хвилювалися ми тут останній тиждень. Зв'язок з ним пропав. Ще була надія, що серед поранених знайдеться. На жаль... − Світлану перервав шкільний дзвінок. Починались уроки.

Одним − щастя, іншим − жалоба. Не встигла потішитися своїм одруженням, як тут в селі трагічна звістка. Чимало сільських чоловіків воює. За два роки уже декількох Героїв провели в останню путь... І ось знову. Скільки ще розбитих сердець, скільки ще понівечених доль, скільки ще має пролитися сліз... Війна ненажерлива.

Андрій просив її бути незламною, тримати в серці віру в перемогу. Усіма своїми думками і діями наближати найбільшу мрію українського народу. А ще просив триматися духом і підтримувати ближніх у трагічні дні. Він знав. Він все бачив на власні очі. Коханий, як тебе зараз тут не вистачає.

Проводити загиблого воїна мали усією школою. Учителі привезли з міста живі квіти. Директорка школи Ірина Олександрівна підготувала прощальну промову. Це ж був ще зовсім молодий хлопчина, недавній випускник. Хоч Мілана його не вчила і фактично не знала особисто, але тепер усі полеглі воїни − загальнонародні герої. Віддати шану, провести в останню дорогу − священний обов'язок кожного живого.

Два уроки пролетіли швидко. Діти були розсіяні. Одні вітали вчительку з заміжжям, інші розказували про полеглого воїна. Мілана Романівна не зупиняла розмов. Сьогодні усі обговорення притихали самі по собі. Загальне напруження і смуток призупиняли найактивніших ораторів.

− Мілана Романівна, а Ваш чоловік теж воює? Він теж зараз на сході України? − запитання від семикласниці Надійки зацікавили увесь клас.

− Він виконував складні бойові завдання в різних областях. Був безпосередньо у боях. Але Андрій Тарасович також хороший інженер. Тому зараз займається з електротехнікою.

− Він розробляє новітню зброю? − це вже підключилися до розмови хлопці.

− Кожен працює задля перемоги, − Мілана не хотіла акцентувати увагу дітей на секретність завдань її чоловіка. − Навіть ми з вами виконуємо надважливу місію.

− Так-так. Наш обов'язок вчитися, зростати розумними людьми.

− І чесними.

− І справжніми патріотами.

− І вчити іноземну мову, щоб представляти інтереси держави за кордоном.

− Які ж ви у мене розумні. І це справді важливо. Це просто необхідно. Щоб наша Україна процвітала. Щоб недаремною була жертва наших захисників.