Читати книгу - "Родаки"

Із гори Ловачки випорхнула зграя галасливих птахів. Підхоплених вітром, їх занесло прямісінько в райдугу.

І тут сірі, непримітні птахи раптом, потрапивши в кольоропад, почали розцвітати в небесах. І бачилося вже, що то не птиці, а квітучі божі ружі, вишикувавшись у довгу вервечку, летять пишною зграєю через сяючі небесні ворота до раю.

Баба, роззявивши рота, якусь мить дивилася на це неймовірно красиве видовище, а далі схилила голову на плече діда і, схлипуючи, сказала:

— Ось так, Мішку, єдного красного дня і ти піднімешся туди, — вказала пальцем у небеса. Мороз ня б’є, ночами не сплю, коли здумаю, як ми будемо розлучатися.

— І сам не знаю, за що мене, великого грішника, Богонько так полюбив і подарував на все життя тебе, дорога Марько, — почав сльозитись і Соломон. — Я такий щасливий у Бога, що все життя ти йшла зі мною. Слава і дякую тобі, Божіньку, за мою Марьку, — підняв молитовно до райдуги руки дід Соломон.

— Ти, Мішку, не журися. Коли прийде твій час, я сама оцими ручками закрию тобі оченьки, — мовила тихо далі баба. — Одна-однісінька тебе і помию, і чисту сорочку натягну, і руки на грудях тобі схрещу. Абись постав перед Богом, як достойний челядник, як ґазда, а не якась жебрач.

— А чого се дідо має вмирати першим? — питаю я.

— Він мусить вмерти першим, бо наш дідико дуже добрий, а тому слабенький… Якшто зостанеться сам, згине без мене, і нікому буде його навіть на ослін покласти, — не знімаючи з дідового плеча голови, журиться баба.

— Божіньку, за що ти мені дав таке щастя? — обнімаючи бабу, вкотре запитує в небес дід Соломон.

— Абисьте лем і направду не вмерли од того щастя, — сказав я.

— Слухай, збийвіче, а ти що мішаєшся, коли старші говорять? — раптом спохвачуеться баба і легенько дає мені по потилиці. — Казала я тобі, Мішку, кілько вовка не годуй, він усе буде ліс хвалити. Видиш, зла наполійонівська кров — і хоть ти умри.

— Нич, Марько, прийдемо думів, накрутимо йому вуха, — твердо обіцяє дід Соломон.

І піднявши із землі клунки з останками гостини, дід із бабою, ніжно обнявшись, ідуть до нашого села. Я йду позаду й умиротворено дивлюся, як вони піднімаються на один із пагорбів. І тут опиняються у навстіж відчинених воротах райдуги.

Зливаючи один одному свої гарячі почуття, дід і баба не помічають, як їх з любов’ю огорнула-увінчала осіння райдуга. Вони і далі, не звертаючи ні на кого уваги, ідуть собі, зізнаючись одне одному в коханні. А мені весь час здається, що то не просто райдуга над ними, а всемогутній Богонько відчинив для моїх дідика і бабки свої квітучі ворота, і вони йдуть помаленьку на чесно заслужені небеса.

Так уповідано

— Божіньку великий, ще лем літо уцірькнуло зуби[47], а вже така жара, що все боюся, авби тобі, діду, яйця не попарилися, — каже в’їдливо баба Фіскарошка Соломонові, що апетитно роздивляється довкола себе після смачного сну.

— Я, Марько, вчора чув по радійови, шо сесе тому так жарко, бо до нас урвалися горячі вітри з Африки, — каже флегматично Соломон.

— А не казали в радійові, чи сісі африканські вітри не принесуть із собою до нас і негрів? — запитала Фіскарошка.

— Сього, Марько, я не чув… — стенув безвинно плечима Соломон. — А што, може бути і такоє чудо?

— У сьому курвацькому світі вшитко може статися, — каже баба. — В сорок четвертім році, як типир говорить «галя»[48], до нас подули червені вітри із Востока. І видиш, результат — ті вітри до нас нанесли тілько большевиків, што нигда-шуга звідси вже не вивітряться.

Дідо глибокодумно чеше потилицю і мовить протяжно:

— Ти, Марько, в нас великий філозоф. Кедь тя случайно москалі хоть на двадцять п’ять годів заквасять за твою мудрість у темницю, даву линдик на одрізаніє, што ти би намного більше книжок настругала, як Владьо Ленін, Йовжка Сталін і Карла Маркса вмісті взяті.

— Того нигда не станеться хотя би по тій причині, шо твій линдик уже давно на колгозній пензії. Із нього такий вояк, як із баби козак, — вжалила Соломона Фіскарошка.

А далі вже з любов’ю додала:

— Ти ліпше уповіш, што ся тобі вночі снило. Так крехтав і йойкав, што подумала, ачей босоркані на тобі літають.

— Не знаю, коли і шо ти чула, айбо мені вже пару днів дуже красні і багаті сни родяться.

— А ну ж розкажи і нам із Митьком. Може, і нам штось із того багатства перепаде.

— Так-от слухай, Марько ороньова, сниться мені, лежу я гейби на воротах, а із двору Гітлєрки виходить пишна пані. А така красна, як помаранча, — дід Соломон аж плямкнув губами, ніби й сам скоштував щойно скибочку помаранчі. — Підходить та солодка пані до нашого двору й каже: «Одчиняйте, Мішку, ворота, бо до вас щастя йде на гостину». А я, знамо, звідаву: «Що за щастя і відки воно преться?». А помаранчова паніка засміялася радостно, як зелена неділя, і каже: «А што ви, сватику, мене не впознали? Я і є вашоє щастя!»

— Гоп-стоп, триндо[49]! — перебила владно рукою баба Фіскарошка. — Ти ліпше скажи, в якому сесе сні прийшло до тебе помаранчове щастя — у передполудняшньому, полудняшньому, пополудняшньому, вечірньому, нічному ци ранішньому. Поскілько ти спиш майже двайціть чотири години на добу, то сесе дуже важно знати, авби вирахувати, коли сесь сон може збутися, — мовила замисливо баба, хутко обскубуючи картоплю до сніданку.

— Но само знамо, шо каждому нормальному мужчині паніки сняться над рано.

— Ага, сесе значиться, що помаранчова паніка тобі сміялася в ранішньому сні, — задерла уверх голову баба, щось прошептала і твердо мовила: — Щастя припреться до нас сьогодні.

Не встигла Фіскарошка розгадати віщий сон Соломона, як на східцях перелякано загриміли відра, заверещали сінешні двері і в хату палаючим смолоскипом влетіли мої солодкі нянько.

— Рогата свиня до школи більше не піде! — істерично заволав він на порозі.

Мені стало моторошно. І як не парко було під периною, мене враз обдало морозом. Вістка про те, що рогата свиня,