Читати книгу - "Забуття"

і Липинський з радістю втік до Закопаного. Тут, у польських Татрах, він вирішив виморозити свій біль, нарешті видавити його з себе, як гнійний чиряк. Поселився у санаторії «Єжево». Власник цього санаторію, доктор Вільчинський, через українське походження приймав у себе переважно українців. Їх тут виявилася ціла купа. Туберкульоз був улюбленою хворобою української інтеліґенції, а Закопане — їхньою улюбленою «Швейцарією». Лише справді заможні могли дозволити собі Давос — найкращий легеневий курорт Європи.

Липинський лежав у дворі «Єжево», накритий овечою шкурою, і рахував гострі верхівки смерек довкола. За смереками виднілися кострубаті гори. Завданням пацієнта було лише дихати, і він беззастережно корився. Дихав так старанно, що на чорних доглянутих вусах проступав іній. Тоді Липинський ставав схожий на старого посивілого чоловіка, якого вигнали з дому, щоб дарма не годувати. За шість місяців санаторійного побуту Казимира жодного разу його не провідала.

IX

1908

Туберкульозники

Під час одного такого сеансу «ліченя воздухом» до Липинського підійшов стрункий усміхнений чоловік у пальті без ґудзиків. Було доволі холодно, кінець листопада, різкий вітер немилосердно розтріпував краї одежі, і чоловік притискав їх до тіла ліктями.

— Пане Липинський, невже ви теж стали моїм товаришем по нещастю? Туберкульозником?

Липинський витер іній з вусів.

— З усією повагою, у мене тільки плеврит.

Чоловік засміявся. Аж тоді Липинський його впізнав — Василя Доманицького, душу українського національного руху, талановитого публіциста, поета, історика, археолога, етнографа, а головне — редактора нашумілого першого повного «Кобзаря» Тараса Шевченка, який розійшовся колосальним і невіданим досі накладом у шістдесят тисяч примірників. Усі знали Доманицького. Дівчата-студентки закохувалися в нього з першого погляду, а чоловіки, колеги по роботі, після першого ж рукостискання вважали за найкращого друга. Він був людиною жвавою, вічно кудись поспішав, вічно чимсь захоплений, вічно розхристаний. Якщо пропадав на тиждень-два, значить, знаходив якийсь цікавий сімейний архів і тепер вивчає тамтешні стародруки. Він не ходив, а літав, через що отримав прізвисько Вітер. Носив пенсне і стареньке сіре пальто, в якому від старості повідривалися всі ґудзики. Так, без ґудзиків, Доманицький бурлакував уже багато сезонів підряд. Тому виглядав розхристаним. І тому, мабуть, захворів на туберкульоз. При цьому він примудрявся виконувати неймовірну кількість редакторської і письменницької роботи, регулярно дописував у дві найважливіші українські газети: окрім львівського «Діла», у 1906 році з’явилася київська «Рада».

Доманицького називали святим, бо зі своїми талантами цей чоловік міг уже давно зробити кар’єру в російських виданнях, натомість він уперто працював на розвиток українських, відповідно отримуючи за свою роботу мізерну платню. Казали, що він не одружується, бо не зможе утримувати сім’ю. На які кошти виживає сам Доманицький, ніхто не знав і знати не хотів, ним хизувалися, як діамантом на купі простого річкового каміння, і лишень коли діамант, що здавалося неможливим, добряче надтріскував, усією київською громадою скидалися на лікування.

Видання «Кобзаря» принесло Доманицькому велику славу, але й великі клопоти. Царська цензура спам’яталася лише після виходу книжки і тепер люто мстилася її упорядникові, заочно засудивши його до трирічного заслання у Вологодську губернію. Із підробленим паспортом хворий Доманицький змушений був тікати на захід. Вигнанець по суті не мав куди подітися. Місячний побут у «закопанській дірі» коштував чималі гроші — 250 рублів — і на перший етап їх зібрала Доманицькому київська громада (щоб відбував час із користю для здоров’я). Вже не вперше жебракуючи перед київськими цукровими магнатами, видавець «Ради» Євген Чикаленко полум’яно виголошував: «Цього чоловіка Україна не має права втратити!».

Липинському неабияк полестило, що до нього, молодшого на шість років і ще зовсім невідомого, Доманицький підійшов першим.

— Василь Миколайович! Щиро здивований, що ви мене впізнали!

Вони були знайомі між собою дуже поверхово завдяки нелегальним журфіксам у київському помешканні багатої поміщиці Марії Требинської. Липинський тоді саме закінчував Першу київську гімназію, а Доманицький був учителем дітей поміщиці і неформальним лідером регулярних зборів української інтеліґенції в її домі. Під час цих зборів гімназистам дозволялося сидіти і слухати, але в дискусії вони не вступали. Молодий Липинський, крім усього, був старшим куди пошлють. Зазвичай йому доручали діставати заборонену в царській Росії літературу — завдання доволі невинне, адже заборонена література циркулювала Києвом майже безперешкодно. Втім, на одній забороненій книжці з Женеви — «Про те, як наша земля стала не наша» Драгоманова — Липинський мало не спалився. Тоді від кількамісячного ув’язнення його врятувало знатне походження.

Доманицький підтягнув сусідній лежак ближче до лежака Липинського, ліг поруч, теж накрився овечою шкурою, і вони взялися дихати удвох.

— Плеврит, кажете?

— Так, тільки плеврит. Доктор Вільчинський дає великі шанси на повне одужання.

— Про мене він теж так говорив. Давати шанси — його робота. А наша робота ці шанси втрачати.

Липинський перевів розмову на менш дражливу для нього тему:

— Що чувати в Києві, трусять як раніше?

— Значно гірше трусять, друже, значно гірше.

У Закопаному вони стали все робити разом. Уранці разом снідали у санаторійній їдальні з величезними вікнами, що виходили на гори, обмінювалися новинами з прочитаних газет і отриманих листів. Далі наставала черга дихальних процедур. Вони лежали горілиць на холоді, обговорювали жалюгідне становище української освіти й політики і будували хитромудрі плани з їх порятунку. Так, наприклад, вони заснували видавництво «Селянська книжечка» із серією доступно написаних брошур на різноманітні господарські теми. Перша брошура — «Як хазяйнують селяне по ріжних краях» — вийшла вже на початку наступного року і коштувала 20 копійок. Написав її Доманицький, гроші на видання — загалом 400 рублів — Липинський позичив у свого батька. Наступні книжечки мали присвячуватися збутові яєць за кордоном та шовківництву.

По обіді Липинський із Доманицьким прогулювалися недалекими пагорбами, а дорогою назад заходили на вечерю в якусь із численних місцевих ресторацій. Там до них долучалися інші уражені вірусом українського громадського сподвижництва туберкульозники. Час минав швидко і весело. Липинський мало говорив, більше слухав. До Доманицького звертався тільки на ім’я і по батькові, а той напівжартома кликав Липинського gente Polonus (тобто з латині — «родом поляк»). Липинський ображено супився, але швидко відходив. Він вибачав старшому товаришеві учительський тон, бо підсвідомо шукав собі гідного провідника в українську культуру, когось поважного, хто поручився б за нього перед іншими. Доманицький виконав це завдання блискуче. Він першим розгледів у Липинському історика, який вже давно перейшов стадію любителя архівів і міг скласти конкуренцію визнаним корифеям історичної науки. Таких, щоправда, було зовсім небагато. Метр української історіографії Михайло Грушевський, що мешкав у Львові, якраз готував сьомий том свого opus magnum — десятитомної історії України-Руси. Його