Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Синхрон 📚 - Українською

Читати книгу - "Синхрон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Синхрон" автора Інгеборг Бахман. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 57
Перейти на сторінку:
за людей, бо Міранда не перестає сподіватися, що люди на неї зважатимуть, так як Йозеф, і вона знову, сповнена довіри, всміхається на тротуарі. Втім вона може й помилятися, бо Йозеф хотів спочатку до банку, а тоді до книгарні чи навпаки, тож вона стоїть посеред вулиці на Ґрабені й намагається видивитись його з-поміж усіх, хто йде Ґрабеном, а тоді з розмитими широко розплющеними очима стає на Вольцайле. Вдивляється почергово то в напрямку Ротентурмштрасе, то в напрямку Паркрінґа, сподівається побачити його то зблизька, то здалеку, ах, ось він, іде з боку Ротентурмштрасе, й вона радіє чужому-чужісінькому чоловікові, який враз втрачає її прихильність, щойно вона впізнає в ньому не-Йозефа. Тоді знову розпалюється очікування, сильнішає й сильнішає, і в її оповитому туманом світі, хай і з запізненням, але врешті з’являється щось на кшталт сходу сонця, туман розсіюється, бо Йозеф уже тут, вона береться йому під руку і йде щаслива далі.

Похмурий світ, у якому Міранда потребує лише чогось конкретного, а саме Йозефа, єдиний, де їй, попри все, добре. Яснішого, створеного з милосердя віденських оптичних майстерень, їхніх іноземних конкурентів Зенґес-і-Ґетте, хай зі штучного кришталю, з простого скла або з пластику, чи крізь найсучасніші контактні лінзи Міранда ніколи не сприйме. Але вона старається, докладає зусиль, несподівано впирається, починає боліти голова, сльозяться очі, мусить відлежуватись у затемненій кімнаті, і одного разу, перед балом в опері, але справді лише, щоб заскочити Йозефа, вона замовила собі з Мюнхена ті дорогі німецькі лінзи і на рахунку прочитала рекламний слоґан: ані на мить не випускай свого щастя з очей. Нахилившись над чорною хусткою, спробувала вставити ті дрібненькі штучки, повторюючи напам’ять інструкцію, осліпла від знеболювальних очних крапель, але тоді одна лінза згубилась, зникла безслідно у ванній, закотилася в душі у злив або впала на кахлі й розлетілась на друзки, а інша застрягла під повікою, високо вгорі на очному яблуці. Доки не прийшов Берті, попри потоки сліз, нічого не можна було вдіяти, а тоді ще протягом години, попри вправні руки Берті, знову нічого, Міранді не хочеться навіть згадувати, як і коли Берті знайшов ы вийняв лінзу, а вона запевняє і там і сям: у кожному разі я зробила все можливе.

Йозеф також інколи забуває, коли розмовляє з нею, що Міранда хоч і не незряча, але десь, так би мовити, «на межі» і що щось, добре відоме іншим, для Міранди не цілком відоме, втім її невпевненість продуктивна. Вона хоч і справляє враження нерішучої, але вона не немічна, а навпаки самодостатня, власне, тому, що точно знає, що коїться в тих джунглях, де вона живе, і тому, що до всього готова. Оскільки Міранду не відкоригувати, тоді дійсність на якийсь час мусить миритися зі змінами в собі, до яких вдається Міранда. Вона збільшує, зменшує, коригує тіні від дерев, хмари й захоплено споглядає два попелясто-зелені горбики, бо знає, що то церква святого Карла, а у Віденському лісі бачить не дерева, а ліс, глибоко вдихає повітря, пробує орієнтуватись.

Ой, глянь, Бізамберґ!

Це всього-на-всього Леопольдсберґ, але нічого страшного. Йозеф терпеливий. А де знову твої окуляри? Ой, забула в авті. І чому, наприклад, це не може бути Бізамберґ, питається в себе Міранда й благає, щоб Леопольдсберґ зробив їй одного дня люб’язність і побув справжньою горою.

Ніжно й довірливо і наполовину припавши до Йозефової худорлявості долає вона черговий бар’єр з випуклого коріння на стежці. «Ніжно» означає не лише, що вона цієї миті так почувається, а що в Міранді все ніжне, від голосу до кроків, якими вона намацує шлях, як і вся її функція у світі, який має бути ніяким іншим, а саме ніжним.

Коли Міранда заходить до віденського трамваю, пробирається поміж людьми і не помічає, що кондуктор і старша жінка з фальшивим квитком переповнені неприхованою ненавистю, що ті, що проштовхуються вперед, уже на межі шаленства, а в тих, що висідатимуть на наступній зупинці, очі налиті кров’ю й вони готові на все, і з численними вибаченнями діставшись «виходу», вона щаслива, що вчасно впізнала Шоттенрінґ і без допомоги намацала сходинки, а тоді відчуває вдячність, що люди загалом усі «надзвичайно люб’язні», також і ті інші в трамваї, який віддаляється в напрямку університету, хай вони й не знають, чому поліпшився настрій і легше дихається, лише кондуктор зауважує, що хтось не взяв решти, мабуть, та жінка, що висіла на Біржі чи на Шоттенрінґу. Симпатична. Гарні ноги. Й кладе гроші до кишені.

Міранда втрачає багато там, де іншим відбирають лиш якусь частку, і вона незворушно простує, ні на кого не наштовхуючись. А якщо й зіштовхнеться з кимось, то лише помилково, суто випадково, з власної провини. Вона могла б давати на службу Божу за здоров’я всіх водіїв, які її не збили, щодень ставити свічку св. Флоріанові, що не згоріла квартира через припалену цигарку, яку вона десь кладе, шукає і дякувати Богові знаходить, хай та й випалила вже дірку в столі.

Прикро, звичайно, так, трошки прикро, що в Мірандиній квартирі так багато плям, пропалених місць, перегорілих конфорок, зіпсутих каструль. Але завжди все закінчується добре, і коли Міранда відчиняє двері, бо хтось подзвонив, і в них несподівано стоїть незнайомий чоловік, то їй щоразу щастить. Це або дядько Губерт, або її давній друг Роберт, і вона кидається на шию дядькові Губертові і Робертові чи ще комусь. Це хоч і може бути якийсь гендляр чи грабіжник, убивця Новак чи маніяк, який і досі наводить жах на жінок у першій дільниці, але до Міранди додому на Блютґасе, на Криваву вулицю, приходять тільки найкращі друзі. Інші знайомі, яких Міранда так і не впізнає, на якихось заходах, на вечірках, у театрах і концертних залах, оточують не некомунікабельну Міранду своєю незримою присутністю або гаданою відсутністю. Вона просто не знає, чи доктор Бухер кивнув до неї головою на знак привітання чи, однак, не привітався, і може бути, судячи зі зросту і статури, що то був пан Ланґбайн. Вона не може сказати напевно. У світі алібі й контролю Міранда розв’язує загадки, не загадки всесвіту, звичайно, а цілком незначущі: оцей ось контур — це пан Ланґбайн, чи все таки ні? І далі таємниця. Де інші хочуть мати ясність, Міранда відступає, а навіщо, в цьому сенсі вона взагалі не має ніяких амбіцій, і де інші підозрюють існування якихось таємниць, потайки, в усіх і в усьому, для Міранди існує лише таємниця, що чи

1 ... 20 21 22 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Синхрон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Синхрон"