Читати книгу - "Лють"

Власниця «субурбана» була неподалік — теревенила по мобільному. Миючи вікно, Джон заплющив очі й слухав її голос, насолоджуючись інтонацією, наче прекрасною музикою. Він уже забув, як це — чути жіночий голос, вислуховувати нарікання, що можуть виникнути лише в жінок. Погані зачіски. Грубі продавці в магазинах. Поламані нігті. Чоловіки воліли розмовляти про речі: машини, зброю, піхви. Про почуття вони не говорили — хіба що про гнів, та й то недовго, бо їм одразу кортіло якось розв’язати цю проблему.

Кожні два тижні Джонова мати приїжджала на своїй машині з Декатура до Ґарден-сіті. І хоч як він був радий її бачити, та то був не той жіночий голос, який йому хотілося чути. Емілі завжди була приязна, рада бачити сина, навіть якщо з виразу її очей він бачив, що вона втомилася після довгої поїздки чи їй сумно бачити його нове татуювання, його волосся, зібране у хвіст. Приїжджала й тітка Лідія, але тільки тому, що вона була його адвокатом. Двічі на рік разом з матір’ю з’являлася й Джойс, раз на Різдво і раз — на його день народження. Вона ненавиділа кожну хвилину свого перебування там. Від неї аж пахло ненавистю. Джойс хотіла вибратися звідти чи не більше, ніж сам Джон, а коли розмовляла з ним, він мимоволі згадував, як між собою балакали чорношкірі гангстери й арійці[14]: «Ти, сучий ніґер, пес ти шолудивий. Ти курвий білий вишкварок. Ось я до тебе доберуся — придушу на місці».

Двічі за весь термін ув’язнення до нього навідувався батько, але Джону не подобалося про це згадувати.

— Чуєте?

Жінка з мобільним стояла поруч. Він відчув пахощі її парфумів. Її верхня губа вигиналася бантиком, ротик був зволожений блиском для губ.

— Агов? — сказала вона, мало не сміючись.

— Перепрошую, — промимрив Джон, шокований від того, що вона підійшла так близько, а він навіть не помітив. У тюрмі він уже був би мертвий.

— Я кажу «дякую», — повторила вона.

Він узяв простягнутий долар, почуваючись дешевим і брудним водночас.

Джон розіграв невеличку виставу — поклав банкноту в скриньку спільних чайових, знаючи, що за ним стежить кожна пара очей на мийці. Так само стежив і він, коли клієнт давав чайові комусь іншому. На цій роботі ніхто нікому не довіряв, та й не даремно. Не треба було мати вищу освіту, щоб здогадатися, чому купка дядьків середнього віку працює за мінімальну зарплатню плюс чайові на автомийці «Горила».

З офісу вийшов Арт, закричав: «Перша зміна, обід!» — і пішов до копа, котрий стояв біля торговельного автомата. Чорт, цього Джон теж не помітив. Коп вийшов надвір, дивився на нього, а він і не побачив.

Джон опустив голову й пішов у комірчину, записав час виходу на обідню перерву й узяв з полиці свій обід. У холодильнику стояла його газована вода, але він не збирався йти по неї, поки не поїде той коп і Арт не повернеться за свій стіл, щоб рахувати свої гроші.

На виступі цементної стіни в затінку великої магнолії, яка росла на клапті трави за автомийкою, сидів Чіко, один з робітників. Джон і сам любив посидіти під тим деревом, тішачись самотою і затінком, проте того дня Чіко його випередив. На зоні такого не могло статися. Зайняти чиєсь місце було те саме, що відтрахати сестру цього зека в зад. У тюрязі кожен вчинок мав свою ціну.

— Ну як воно? — Джон кивнув Чіко і пішов до накриття для машин, яке слугувало майстернею.

Механіки пішли на обід. Вони заробляли достатньо, щоб дозволяти собі таку розкіш.

Джон всівся на землю під тентом. Зняв бейсболку і тильним боком долоні витер лоба. Раніше листопад означав наближення зими, але тепер він означав, що вам пощастило, якщо не впрієте до обіду в куртці, яку наділи вранці.

Господи Ісусе, поки його не було на волі, навіть погода змінилася.

Він роззирнувся навколо і тільки після цього витяг з задньої кишені штанів аркуш паперу. Кредитний звіт. Глибоко в душі йому хотілося вкинути його назад у мішок зі сміттям і забути про нього. То й що, як якийсь задрипанець вдавав із себе Джона Шеллі. Що це для нього означало? Очевидно, шахрайські схеми самозванця не цікавили, інакше навіщо йому щомісяця протягом шести років розраховуватися за кредитами? У тюрмі Джон наслухався про найрізноманітніші методи шахраїв, і хоча доступу до комп’ютера він не мав, утім знав, що найкращий шлях для махінації з чужим іменем — це Інтернет. Але це… Це було щось інше. Шахраї завжди брали гроші й накивали п’ятами. Вони не залишалися на місці й не сплачували вчасно щомісячних рахунків. То було схоже на старий анекдот про те, як на чиюсь адресу замовили п’ятдесят піц, тільки тут махінатор сам сплачував за них власною кредитною карткою.

Він згорнув звіт і поклав назад у кишеню. Варто про це забути. Нічого доброго з цього однаково не вийде. Джону слід робити саме те, що радив йому інспектор з нагляду за умовно-достроково звільненими: зосередитися на тому, щоб заново побудувати своє життя. Знайти постійну роботу. Показати людям, що він змінився.

Проте його турбувала ця проблема. Вона скабкою засіла в голові, і він цілу ніч її звідти виколупував, намагаючись докопатися до суті. Мала ж бути якась суть. Інакше навіщо комусь таким бавитися? Може, хтось із темним минулим скористався Джоновими даними для прикриття. Можливо, якийсь убивця-лісоруб із сокирою чи робітник-утікач вирішив, що Джон Шеллі — це хороше прикриття.

Від цієї думки він розсміявся і відкусив шматок сендвіча з арахісовим маслом і бананом. Це ж у якому треба бути відчаї, щоб сховатися під іменем і прізвищем засудженого вбивці й ґвалтівника.

Арахісове масло стало поперек горла, й він кілька разів кашлянув, а потім підвівся й пішов до шланга, що лежав, згорнутий у кільце, на землі. Джон повернув кран і набрав у рот води, спостерігаючи, як Рей-Рей теревенить біля пилососів з якоюсь жінкою. Джон бачив, що той мийник машин, як завжди, багато патякав: певно, даму намагався причарувати. Хоча судячи з того, як та дама була вдягнена, Рей-Рей міг би поберегти сили й просто дати їй грошей. Хлопці, що крутилися навколо «Горили», частенько користалися послугами місцевих дівчат. На Чешир-Бридж-роуд стояв ресторан