Читати книгу - "Листи з того світу"

10

Наша ціль — будинок на вулиці Дорошенка; мета — встановлення зв’язку з потойбічним світом; мої приховані наміри — довести Ельзі Олександрівні хибність її переконань щодо існування духів.

Конспіративна квартира магів вражала меблевим мінімалізмом. У кімнаті, куди завела мене ворожка, самотньо стовбичила старенька шафа, з якої вона дістала дві мантії. Одну з них жінка одягнула на себе, другу подала мені. По тому вона театрально розчахнула двері в сусідню кімнату, і світло, випромінюване десятками свічок, миттю облило її жовтогарячим сяйвом.

— Прошу.

Ми ступили в простору вітальню з круглим столом посередині. У кутку тулився невеличкий сервант. Його, як і решту меблів у цьому інтер’єрі, можна було зарахувати до музейних експонатів. Умиротворену довколишню тишу порушувало хіба що цокання годинника, маятник якого ліниво погойдувався в різні боки. Ліворуч у кімнаті, де блиск воскових світел втрачав свою силу, щось ворухнулося. Від побаченого перехопило подих — людині, яка шанує традиції минулого, без душевного трепету дивитися на те, що угледів я, було годі. Я завмер.

На старовинній канапі сиділа пара, одягнена у стилі часів Австрії-матінки. Голову жінки прикрашав чорний капелюшок із серпанком, що приховував її обличчя, плечі були сповиті чорною шаллю з мережива, що ніби переходила в сукню. Чоловік мав на собі елегантний костюм із камізелькою. Підстрижена борідка та закручені догори вуса додавали панові статечності. Позаду пари стояв юнак. Світле кучеряве волосся сповнювало риси його обличчя дитинністю, хоча він був старший за мене. Трійця виглядала як ретросвітлина — з ідеальною композицією традиційного сімейного портрета.

Я зі своїми кедами, що визирали з-під чорної накидки, аж ніяк не вписувався в цей бомонд. Довелося стягнути поділ виданого мені балахону на взуття, аби не порушувати стилізовану ідилію, створену присутніми.

Моя супутниця коротко привіталася з родиною. Без зайвого поспіху, немов справжні аристократи, вони кивнули їй у відповідь. Потім Ельза Олександрівна вказала жестом на мене.

— Це Андрій. Сьогодні ми доведемо йому існування потойбічного світу.

Сімейка зверхньо зміряла мене, але заперечень ніхто з них не висловив. Хазяйка заходилася розкладати на столі картонні картки з літерами та цифрами. Бракувало тільки справжнього чорнокнижника. Щойно я подумав про це — за спиною пролунав уже знайомий голос.

— Мої вітання, товариство.

Я озирнувся й побачив кремезну постать Альберта. Можна тільки уявити, як сміховинно я виглядав на тлі його величності. Побачивши мене, чоловік навіть знаку не подав, що знає мене. Я повівся аналогічно. Перш ніж сісти за стіл, велетень обвів поглядом присутніх.

— Із вашого дозволу, панове, — промовив спонукально.

— Так-так, починаймо, — підтримала його Ельза Олександрівна.

— Ще немає Канівлоцького, — озвалася жінка в капелюшку.

Її почет догідливо закивав головами, та поквапливий тупіт ніг обірвав ці монотонні рухи. Наступної миті до нас приєднався низькорослий чоловічок в окулярах.

— Усім доброго вечора! Здається, цього разу я не спізнився, — випалив він, маневруючи між мною та одвірком.

Канівлоцький справляв враження хитрого лиса й аж ніяк не вписувався в тутешню компанію. Різкість його рухів і зайва метушливість порушили спокій, що панував тут до його появи. Однак час було братися до справи. Аристократи підвелися з канапи й почали вмощуватися за круглим столом. Затріпотіло полум’я свічок, і кімнатою розстелився синій ароматизований дим.

Альберт звернувся до мене:

— Прошу вас, юначе, долучитися до нашого товариства.

Я зайняв місце, на котре вказав велетень. Ельза Олександрівна тихо кашлянула, що ймовірно слугувало закликом до початку сеансу, і кімнату наповнила тиша.

— Починаймо.

На столі палала свічка. Картки з буквами й цифрами було розкладено колом. На круглій стільниці вони нагадували циферблат годинника. Кожен узяв за руку сусіда.

Коли слух так загострився, що можна було почути віяння вітерцю за вікном, Ельза Олександрівна пошепки розпочала церемонію викликання духів:

— У час, коли цариця-ніч своїм сукном укриває Землю, Ми прийшли на тихий клич, Поспілкуватись із душею.

Пані в капелюшку затягла якесь тихе, монотонне скимління, інші взялися бурмотіти щось, схоже на заклинання:

— Благання смертних до світил: Відкрити нам свої ворота. З’єднати мертвих і живих В цю ніч, в цей час стає охота.

Після такого «ліричного вступу» хазяйка пошепки спитала:

— Андрію, кого б ви хотіли викликати?

Здавалося, ніхто, крім мене, й не сподівався цього питання, адже всі, як один, продовжували мугикати замовляння. Я розгублено витріщився на Ельзу Олександрівну не в змозі розціпити рота, щоб вичавити бодай якусь відповідь. Очі ворожки від невдоволення звузилися до щілин. Колючий погляд страшив холоднокровністю, і хтозна, чи сказав би я те, що видав наступної ж секунди. Але на війні, як на війні.

— Мені хотілося б викликати дух свого батька, — схвильовано випалив я.

Відповідь оживила жінку, і вона заговорила далі:

— Сили, які керуєте нами з небес, вибачте, що турбуємо ваш спокій в іншому світі. Ми викликаємо дух померлого батька цього хлопця. Син прагне з ним контакту. Ми всі будемо свідками цього таїнства і просимо вас допомогти прикликати дух мерця.

На тих словах ворожка правою рукою накрила блюдце, що стояло в центрі своєрідного циферблату. Усі, крім Альберта, зробили те саме.

— Духу, скажи нам, чи ти тут? — продовжила Ельза Олександрівна.

Тримаючи руку на порцеляні, я крадькома позирав на інших.

— Дай нам відповідь, духу… Ми хочемо тебе почути. Скажи нам…

Потуги, з якими жінка намагалася вступити в контакт зі світом темряви, викликали в мене жаль і співчуття до всіх членів цього псевдоордену магів.

«Ще б пак, шановні, ви сподівалися викликати дух Наполеона, з яким, мабуть, не раз вступали в контакт? А я, бачте, такий невіглас, не дав вам жодного шансу. Ну, вибачайте, вистави не буде! Ельза Олександрівна зазнає поразки. Час мого тріумфу вже близько!»

— Духу, ти тут? — вкотре повторила розпорядниця дійства.

Усміх переможця готувався прорізатися на моїх устах, аж раптом якась невидима сила змістила порцелянову тарілочку. Від несподіванки я розплющив очі, та Ельза Олександрівна якимось чином відчула мій рефлекс і без слів наказала замружитися. Обізвався Альберт, промовивши літеру «т». Блюдце посунулося далі. За секунду Альберт сказав «а». Знову те саме. І врешті з його вуст вихопився звук «к». Порцеляна припинила мандрівку, і чоловік виголосив:

— Так.

«Так» гучно відбилось у моїх вухах і луною понеслося далі, кудись у підсвідомість. Тим часом Ельза Олександрівна продовжила:

— Як тебе звати, духу?

Поки розпитування тривало, я шукав розумне пояснення тому, що сталося.