Читати книгу - "Чорна стріла"

І поранений повернувся обличчям до стіни. Дік зрозумів, що поквапився, і йому стало соромно своїх погроз.

Проте він зробив ще одну спробу.

— Картере, — сказав він, — зрозумій мене правильно. Я знаю, що ти був тільки знаряддям в чиїхось руках. Слуга повинен слухатися хазяїна, тому не перебільшуй своєї провини. Але звідусіль мені кажуть, що я молодий і недосвідчений, що я повинен помститися за свого батька. Благаю тебе, добрий Картере, забудь мої погрози і щирим каяттям допоможи мені.

Поранений лежав мовчки, і Діку так і не пощастило витягти з нього ані слова.

— Гаразд, — сказав Дік, — я покличу тобі священика. Ти завинив передо мною і моїм батьком, але я зовсім не хочу ні перед ким бути винним, а найменше перед людиною, яка незабаром помре.

Знову старий солдат мовчки, навіть не поворухнувшись, вислухав Діка, він навіть перестав стогнати, і Дік, залишаючи кімнату, сповнився благоговіння перед цією суворою мужністю.

«І все ж, — думав він, — мужність без розуму нічого не варта. Якби його руки були чисті, він би не мовчав, його мовчанка сказала більше, ніж слова. Мого батька вбив сер Деніел, або він сам, або його люди».

З важким тягарем на серці Дік зупинився в кам'яному коридорі. Невже в скрутну годину, коли щастя зрадило сера Деніела, коли йому загрожують лучники «Чорної стріли» і переслідують прибічники Йорків, Дік теж покине його? Адже ж сер Деніел годував і вчив його! Він був хоч і суворим до Діка, але завжди вірно захищав свого вихованця. Надто жорстока необхідність!

— Дай Боже, щоб він був невинний, — промовив Дік.

В коридорі почулися кроки, і до хлопця статечно наблизився сер Олівер.

— Вас дуже хочуть бачити, — сказав Дік.

— Я йду якраз до нього, добрий Річарде, — відповів священик. — Ах, бідолашний Картер! Ніякі ліки йому вже не допоможуть.

— Ліків потребує його душа, а не тіло, — сказав Дік.

— Ти бачив його, — спитав, здригнувшись, сер Олівер.

— Я тільки що від нього, — відповів Дік.

— А що він сказав? Що він сказав? — з жадібною цікавістю поквапливо спитав священик.

— Він тільки жалібно кликав вас, сер Олівер. Поспішайте, бо рани його жахливі, — відповів хлопець.

— Я йду просто до нього, — відповів священик. — Всі ми грішні і всі помремо, добрий Річарде.

— Було б добре, сер, якби всі ми померли не від руки вбивці, — промовив Дік.

Священик опустив очі і, нечутно прошепотівши благословення, спішно вийшов.

«І він теж винний, — подумав Дік, — він, що навчав мене благочестю. В якому ж страшному світі я живу! На руках тих, хто годував і виховав мене — кров мого батька! Помста! О, яка ж сумна моя доля, коли я змушений мститися своїм друзям!»

Враз Дік згадав про свого дивного товариша і посміхнувся. Цікаво, подумав хлопець, де він. Відтоді, як хлопці ввійшли у ворота Танстольського замку, Метчем зник. Тепер Діку дуже хотілося поговорити з ним.

Через годину по обідні, яку поквапливо відслужив сер Олівер, всі зібралися в залі на обід. Зал був довгий і низький. Підлога була встелена зеленим очеретом; на стінах висіли килими з зображенням дикунів і хортів на полюванні; скрізь були розвішані списи, луки і щити, у великому каміні палахкотів огонь. Попід стінами стояли лави з постеленими на них килимами, а посередині стояв стіл з різними стравами. Ні сер Деніел, ні його дружина обідати не прийшли. Навіть сер Олівер не з'явився. Про Метчема ніхто не сказав ні слова.

Дік занепокоївся, згадавши похмурі й погані передчуття свого товариша. Він думав про те, чи не спіткало Метчема в замку якесь лихо.

Після обіду Дік зустрів Гуді Хетч, яка поспішала до міледі Бреклі.

— Гуді, — спитав він, — де мастер Метчем? Я бачив, що ти забрала його з собою, коли ми прийшли в замок.

Стара голосно засміялась.

— Ах, мастере Діку, який у вас гострий зір, — сказала вона і знов засміялась.

— Та ну ж бо, де він? — наполягав Дік.

— Ви його більше не побачите, — відказала стара… — Ніколи не побачите! Повірте мені.

— Тоді я хочу знати, чому саме не побачу? — спитав хлопець. — Він прийшов сюди не з своєї волі. Я його захисник і хочу, щоб йому тут було добре. Надто вже багато в цьому замку таємниць. Вони мені набридли!

Не встиг Дік закінчити, як на плече йому лягла чиясь важка рука. Це була рука Беннета Хетча, що непоміченим підійшов ззаду. Рухом великого пальця він показав своїй дружині, щоб вона йшла у своїх справах.

— Друже Діку, — сказав він, коли вони лишились самі, — ви що, з глузду з'їхали? Якщо ви не перестанете цікавитись деякими речами, то вам краще бути в солоному морі, ніж тут, в Танстольському замку. Ви питали мене, чіплялися до Картера, налякали своїми натяками блазня-священика. Будьте більш розсудливі. Зараз вас покличе сер Деніел. Зустріньте його з лагідним виразом обличчя. Він суворо допитуватиме вас. Думайте над тим, що будете йому казати.

— Хетч, — відповів Дік, — в усьому цьому я відчуваю, що чиєсь сумління не зовсім чисте.

— Якщо ви не будете розумнішим, то скоро відчуєте кров, — відповів Беннет. — Я вас попередив. Ось ідуть за вами.

Справді, до них наблизився слуга і покликав Діка до сера Деніела.

Розділ II

ДВІ КЛЯТВИ

Сер Деніел був у залі. Він сердито ходив перед каміном, чекаючи Діка. Крім нього, тут знаходився тільки сер Олівер, що тихенько сидів у кутку і, гортаючи требник, бубонів молитви.

— Ви мене кликали? — спитав молодий Шелтон.

— Так, кликав, — відповів рицар. — Що це за чутки дійшли до мене? Невже я був для тебе таким поганим опікуном, що ти перестав довіряти мені? Чи, може, ти вирішив перекинутись на бік моїх ворогів, тому що я зазнав поразки? Клянусь небом, твій батько такого б не зробив! Він був вірним другом і в біді, і в радості. А ти, Діку, здається, мій друг тільки тоді, коли мені щастить, а зараз шукаєш нагоди покинути своїх друзів.

— Пробачте, сер, але ви помиляєтесь, — твердо сказав Дік. — Я вдячний і відданий всім, кому треба. І перш ніж продовжувати розмову, мені хочеться подякувати вам і серу Оліверу. У вас на мене більші права, ніж у будь-кого іншого. Я був би собакою,