Читати книгу - "Чорна стріла"

— Говорити ти вмієш, — зауважив сер Деніел і, враз розлютившись, крикнув: — Вдячність і відданість — тільки слова, Діку Шелтоне! Але я зважаю на вчинки.

В цей загрозливий час, коли моє ім'я заплямоване, коли мої землі відібрано, коли ліси аж кишать людьми, які жадають моєї загибелі, що робить твоя вдячність, що робить твоя відданість? У мене лишилась жменька воїнів, а ти отруюєш їхні серця підступними нашіптуваннями. Хіба це вдячність і відданість? Мені не потрібна така вдячність! Чого ж ти хочеш? Говори, ми дамо тобі відповідь. Якщо ти маєш щось проти мене, то скажи про це відверто.

— Сер, — відповів Дік, — мій батько загинув, коли я був ще дитиною. До мене дійшли чутки, що з ним вчинили підло. До мене також дійшло, — я не хочу цього приховувати, — що ви теж замішані в його загибелі. Казати правду, я не можу почувати себе спокійним і допомагати вам доти, поки не дістану відповіді на свої сумніви.

Сер Деніел опустився на лаву. Спершись підборіддям на руки, він пильно глянув на Діка.

— І ти гадаєш, що я захотів би бути опікуном сина вбитої мною людини? — спитав він.

— Пробачте мені, коли відповідь моя буде трохи нечемна, — сказав Дік. — Ви ж самі добре знаєте, що опікунство — дуже вигідна справа. Хіба всі ці роки ви не користувались моїми прибутками і моїми людьми? Хіба не дістанете гроші за моє одруження? Не знаю, скільки ви за нього дістанете, та щось дістанете. Ще раз пробачте мені, але якщо, припустимо, ви були здатні на таку підлість, як вбивство людини, користуючись її довір'ям, то тоді чому б не припустити, що ви здатні на ще більшу підлість?

— У твоєму віці я не був таким підозріливим, — суворо заперечив сер Деніел. — А сер Олівер, — додав він, — хіба міг священик бути замішаний у такій справі?

— Собака біжить туди, сер Деніел, — відповів Дік, — куди наказує хазяїн. Добре відомо, що цей священик просто знаряддя у ваших руках. Я говорю відверто, зараз не час для чемностей, і хочу, щоб мені відповідали так само відверто. А ви нічого не відповідаєте. Ви лише питаєте. Попереджаю, сер Деніел, що в такий спосіб ви тільки збільшуєте мої сумніви, а не розвіюєте.

— Я дам тобі одверту відповідь, мастере Річарде, — сказав рицар. — Нечесно було б робити вигляд, що ти не розгнівав мене. Але навіть у гніві я хочу бути справедливим. Прийди до мене з такими словами, коли виростеш і будеш зрілим мужем, коли я вже не буду твоїм опікуном. Прийди до мене, і я дам тобі відповідь, на яку ти заслуговуєш, — кулаком в обличчя. До того часу в тебе два виходи: або мовчки проковтнути цю образу і захищати людину, яка годувала і захищала тебе, коли ти був маленьким, або — двері відчинені, в лісах мої вороги — йди до них.

Запал, з яким були сказані ці слова, погляд, яким він супроводжувався, — все це похитнуло впевненість Діка. Однак він помітив, що не дістав відповіді.

— Нічого я так не хочу, як щиро вірити вам, сер Деніел, — відповів він. — Переконайте мене, що ви не винні у вбивстві мого батька.

— Задовольнить тебе моє слово честі, Діку? — спитав рицар.

— Задовольнить, — відповів хлопець.

— Даю тобі слово честі, клянусь вічним блаженством своєї душі і відповіддю, яку мені доведеться дати на небі за свої вчинки, що я не винний у смерті твого батька.

Він простягнув руку, і Дік гаряче потис її. Ніхто з них не помітив, з яким жахом і каяттям підвівся з лави священик при цій урочистій і брехливій клятві.

— Ах, — вигукнув Дік, — хай ваша великодушність допоможе вам простити мене! Треба бути справжнім негідником, щоб не вірити вам. Я більше ніколи не буду сумніватися щодо вас.

— Прощаю тобі, Діку, — відповів сер Деніел. — Ти ще не знаєш, який брехливий світ.

— Мені тим більше соромно за свою поведінку, — додав Дік, — що мерзотники звинувачували не стільки вас, скільки сера Олівера.

При цих словах Дік обернувся до священика і на півслові урвав свою мову. Цей високий, рум'яний, огрядний, пихатий чоловік перестав володіти собою. Рум'янець його зник, руки безсило повисли вздовж тіла, губи шепотіли молитви. Як тільки Дік глянув на нього, він скрикнув, наче поранений звір, і затулив обличчя руками.

Сер Деніел підскочив до священика і люто схопив його за плече. Тієї ж митті підозра Діка прокинулась знов.

— Хай сер Олівер теж дасть клятву, — сказав він. — Саме його звинувачують у вбивстві.

Сер Олівер мовчки замахав руками.

— Ви повинні дати клятву! — закричав сер Деніел, скаженіючи від люті. — Ось на цій книзі повинні дати клятву, — вів він далі, піднімаючи требник, що впав на підлогу. — Що? Ви змушуєте мене сумніватися в вас? Кляніться! Наказую вам, кляніться!

Але священик все ще не був здатний вимовити ані слова. Він однаково боявся і сера Деніела і брехливої клятви, його душив жах.

В цю мить дзенькнула кольорова шибка високого вікна, в залу влетіла чорна стріла і увіткнулась у стіл.

Сер Олівер голосно скрикнув і впав непритомний на застелену очеретом підлогу. Рицар разом з Діком кинулися на двір, а звідти по гвинтових сходах на вежу. Вартові були на місцях. В небі спокійно сяяло сонце, освітлюючи зелені луги з розкиданими де-не-де деревами і порослі лісом горби, що оточували замок. Навколо замку не було жодної живої душі.

— Звідки прилетіла стріла? — спитав рицар.

— Он з тієї купи дерев, — відповів вартовий. Рицар постояв трохи, про щось міркуючи. Потім обернувся до Діка.

— Діку, — сказав він, — приглянь за цими людьми, я доручаю їх тобі. Щодо священика, то він або спростує обвинувачення, що тяжіє над ним, або я дізнаюсь, чому він не хоче цього зробити. Я майже починаю поділяти твої підозри. Він дасть клятву, запевняю тебе, а коли не дасть, то ми доведемо його вину.

Дік відповів досить стримано, і рицар, пронизливо глянувши на нього, квапливо вернувся в зал. Перш за все він оглянув стрілу. Такої стріли він ще ніколи не бачив. Чорний колір сповнив його страхом. Вертячи її в руках, він помітив, що на ній щось написано, — всього кілька слів: «Тому, хто сидить у норі».

— Отже вони знають, що я дома, — промовив сер Деніел. — Та ніякий собака не вижене мене звідси!

Сер Олівер опритомнів і через силу підвівся.

— Леле, сер Деніел! — простогнав він. — Ви дали жахливу клятву. Тепер ви прокляті на віки вічні.

— Твоя правда, бовдуре, я дав погану