Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

— Рятуймо своє життя! — сказала вона, нахилилася й схопила за шию Танкреда.

— Облиш його, це нам нічого не поможе! Вовки примчали сюди цієї ночі не по пса.

Єста завернув коня на подвір’я Берги, проте вовки переслідували їх аж до самого гайку — доводилося відганяти їх батогом.

— Анно, — сказав Єста, коли вони спинилися перед ганком, — бог не захотів нам допомогти. Коли ти така, як я тебе знаю, то прикинься, немов нічого не сталося.

У хаті почули дзвоник, і всі вибігли надвір. Капітан та його родина кинулись обнімати прибульців, загукали хором:

— Він привіз її! Привіз! Хай живе Єста!

Прибульців ні про що не розпитували. Була вже глупа ніч, їх стомила небезпечна їзда, і вони хотіли відпочити. Досить було вже того, що Анна приїхала.

Все скінчилося добре, пропала тільки «Корінна» та зелений коц, подарунок мамзель Ульріки.

Усі в будинку ще спали, як Єста підвівся, одягнувся і тихенько вийшов з кімнати. Він непомітно вивів Дон-Жуана зі стайні, запріг його і вже хотів їхати, коли це з хати вийшла Анна Шернгек.

— Я чула, як ти встав, — мовила вона, — я теж підвелася і готова вже їхати з тобою.

Єста підійшов до дівчини і взяв її за руку.

— Ти ще й досі не розумієш? Це неможливо. Бог цього не хоче. Слухай і спробуй мене збагнути. Я був тут в обід і бачив, як вони побивалися, що ти зламала своє слово. Тоді я поїхав до Борга привезти тебе для Фердінанда. Але я завжди був негідник і таким зостанусь. Я обманув його, взяв тебе собі. Тут є стара жінка, що вірить, ніби з мене ще будуть люди. Я її також обманув. А ще одна, сердешна, ладна мерзнути й голодувати, аби тільки вмерти серед приятелів, але через мене лихий Сінтрам ось-ось викинув би її з хати. Ти була гарна, а гріх солодкий. Єсту Берлінга легко зманити. Ох, який я нікчема! Я знаю, як ці люди люблять свою домівку, а щойно замалим не довів її до руїни. Я все задля тебе забув, ти була така чарівна в своєму коханні. Але тепера Анно, тепер, коли я побачив, як вони радіють, я не можу забрати тебе, не можу. Ти зробила б із мене людину, але ти не можеш стати моєю. О кохана! Той, що правує нами вгорі, грається нашими бажаннями. Тепер настав час скоритися його каральній руці. Скажи, що віднині ти візьмеш на себе свій тягар! Всі в цьому домі покладають надію на тебе. Скажи, що ти лишишся з ними і будеш їм опорою і допомогою! Якщо ти кохаєш мене, якщо хочеш полегшити моє тяжке горе, обіцяй мені! Єдина моя, невже твоє серце не таке велике, щоб збороти себе з усміхом на вустах?

І вона взяла його прохання до серця: згодилась відректися від щастя.

— Я зроблю так, як ти хочеш. Офіруватиму себе з усміхом на вустах.

— І не опаде тебе зненависть до своїх убогих приятелів?

Вона сумно всміхнулася:

— Поки я кохаю тебе, то й їх любитиму.

— Аж тепер я знаю, яка ти жінка. Тяжко мені їхати від тебе.

— Бувай здоров, Єсто! їдь з богом! Моє кохання не звабить тебе на гріх.

Вона рушила до дверей, і він подався за нею.

— Ти скоро забудеш мене?

— Їдь уже, Єсто! Ми всього тільки люди.

Тоді він упав на санки, та дівчина знову вернулася до нього.

— Ти забув про вовків?

— Не забув, але воїни вже зробили своє. Цієї ночі їм від мене нічого більше не треба.

Він ще раз простяг до неї руки, однак нетерплячий Дон-Жуан рвонувся їхати. Єста не взявся за: віжки. Він сидів, обернувшись назад, і дивився на дівчину. Потім сперся на спинку санок і гірко заплакав.

— Я тримав у руках щастя і відштовхнув його від себе.

Сам відштовхнув! І навіщо?

О Єсто Берлінгу, найдужчий і найслабший з людей!

Розділ п’ятий

LA CACHUCHA[12]

Коню, бойовий коню! Старий коню, що на луці стоїш стриножений, чи пам’ятаєш ти свою молодість?

Пам’ятаєш день бою, сміливцю? Ти мчав, мов на крилах летів, грива твоя майоріла над тобою, мов тремтливе полум’я, на твоїх чорних грудях упереміж із піною блищала кров. Мчав у позолоченій збруї, і земля гула під тобою. Ти дрижав з захвату, сміливцю. О, який ти був прекрасний!

Вечоріє. В крилі нахлібників залягає сірий присмерк. У великій кімнаті попід стінами стоять червоні скрині кавалерів, а в кутку на кілочках висить їхнє святкове вбрання. Відблиск із коминка танцює по вибілених стінах та по картатих жовтих завісах, що прикривали закапелки для ліжок в стінах. Крило нахлібників — не королівські палати, не сераль, вистелений килимами та м’якими подушками.

Зате тут чути Лільєкрунову скрипку. Він у присмерку грає качучу. Грає без кінця. Обріжте струни, поламайте смичка! Навіщо ти граєш цей проклятий танок? Навіщо граєш тепер, коли фенрик Ернеклов лежить такий знеможений подагрою, що не годен ворухнути ногами? Ні, відберіть від нього скрипку й шпурніть у стіну, якщо він сам не хоче перестати!

Чи це качуча для нас, маестро? Хіба можна її станцювати на хисткій підлозі крила нахлібників, у тісних, закурених, масних від бруду стінах кавалерського житла, під низькою стелею? На якого ж біса ти граєш?

Чи це качуча для нас, нахлібників? За вікном свистить метелиця. Може, ти хочеш сніжинок навчити танцювати в лад, може, приграєш легконогим дітям володаря снігів?

Хіба є тут жіночі тіла, що тремтять, гарячою кров’ю збурені, хіба є замащені сажею ручки, що покидають горщики й хапають кастаньєти, чи босі ноги під закасаними подолами, чи подвір’ячко, вимощене мармуровими плитами, чи цигани, похилені над козицею і тамбурином, чи маврітанська аркада, місячне сяйво і чорні очі… Хіба все це тут є, маестро? А як нема, то відклади скрипку!

Кавалери сушать свій мокрий одяг перед коминком. Адже не годні вони підстрибувати в своїх підкованих чоботиськах з підошвою на цаль завтовшки? Цілий день вони бродили по глибокому снігу, цькували ведмедя. Ти гадаєш, що вони танцюватимуть у мокрій одежі з грубого сукна, в парі з патлатим ведмедиком?

Чи, може, є тут ясне, зоряне небо, червоні троянди в темних косах, п’янкі вечірні пахощі, природжена грація й кохання, що виростає з землі, спадає з неба і плине в повітрі, га, маестро? Навіщо ж