Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Карнавал у Марокко 📚 - Українською

Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Карнавал у Марокко" автора Мирко Пашок. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 107
Перейти на сторінку:
було тільки через утому, може, від хвилювання, а найімовірніше — від фантастичного роїння людей довкола, від смороду й галасу. Він раптом опинився на невеликому вільному просторі, замкненому голими стінами будинків, як двір тюрми. Але це не була тюрма, це був ринок. Височенний чорний чоловік у лахмітті з мішковини пронизливо кричав, пропонуючи смердючу рибу, інший, зігнувшись аж до землі, стогнучи ніс на собі гору поламаних стільців. Стара жінка — гака стара, що вже й не соромилася своєї наготи, яка проглядала крізь подерту сорочку, сиділа в пилюці біля жменьки напівзгнилих фіг, сподіваючись, що їх хтось купить. Чоловік з довгою брудною бородою продавав біля неї великий замок, якого, мабуть, знайшов десь на смітнику; то був весь його крам, цей єдиний заржавілий замок без ключа. І над усім цим погойдувалося відро, повне їдкого чаду з пригорілого лою, в якому замурзаний підліток у фесці набакир смажив шматки почорнілого м'яса.

— О боже, — сказав Ота й прихилився до стіни будинку. Він відчував, що от-от упаде, що от-от знепритомніє, і запевняв себе, що це з голоду, бо вранці захапався й забув поснідати. Але тільки-но подивився на підливу й на м'ясо, його замлоїло знову. Вирішив, що краще дивитися на замок, який лежав на клапті старої газети перед чоловіком з брудною бородою… За хвилину йому стало трохи краще, й він пішов назад, нікуди не звертаючи.

Ота й досі, не знав, що робитиме, з чого і як почне, та одне він знав уже цілком певно: цей світ не для нього; він усього цього боїться, і навіть якби там, за коричневими воротами, в тому другому світі, де є широкі вулиці, французькі вивіски й машини, навіть якби там на нього чекала вся поліція Касабланки, він не зміг би зробити нічого іншого, хіба вийти з цих воріт і підняти руки: «Так, це я, Ота Скала, і це я вдарив поліцейського…»

І він раптом цілком ясно усвідомив, через що змушений здатися поліції, втратити зуби й поїхати етапом до Чехословаччини.

Через те, що жити тут він не зможе, хоч і народився в маленькій хатині і вже скуштував чимало лиха. Як тут можна жити? З чого? Тут він не міг піти до людей і сказати, що дешево полагодить їм авто, бо тут авто ні в кого не було. Тут він не міг нікого вмовити, що треба полагодити ринву — ринви теж ні в кого не було. Тут він не зможе навіть мити посуд, як у Келі чи Страсбурзі, бо, здавалося, в цих людей немає й посуду. Ота бачив: тут їли якусь гидоту прямо з в'ялого листу, що лежав на землі — він мало не наступив на нього. Серединою вулички плив смердючий потік — тут нікому не потрібен був і сантехнік. Нічого не потребували від Оти Скали ці люди, бо нічого вони не мали, крім великих блискучих очей і брудного ганчір'я замість одежі та білизни. Ні, тут йому не було чого робити.

Все це здавалося таким неймовірним і безглуздим, що хочеш — божеволій, хочеш — плач, а хочеш… хочеш… Він не знав, що вже й думати. Але коли знову побачив перед собою коричневі ворота, в які ввійшов сюди, йому здалося, ніби він загледів у пітьмі світло.

На мить зупинився, дивлячись засліпленими очима на вежу з годинником, на бульвар з пальмами, на автомобілі, які тихо пливли по бруківці. На перехресті й досі стояв той самий поліцейський, на вежі за спиною в нього сяяв напис «Рlасе de France»[12] й знову все довкола було неймовірно інше, неймовірно гарне. Геть усе, навіть цей поліцейський у чистенькій, випрасуваній уніформі.

Ота дав великого гака і обійшов поліцейського, а тоді подався в протилежний бік од порту, туди, де зеленів парк. Сів на лаву в затінку фіолетового куща й задивився на пам'ятник, який білів попереду, прекрасний у своїй мармуровій розкоші. На ньому ручкалися двоє вершників — француз і араб; кінь француза дивився назад, ніби сумував за Парижем, а кінь араба опустив голову, неначе чогось соромився. Насправді ж він, мабуть, пасся.

Ота враз відчув страшенний голод. Глибоко вдихнувши, він зігнувся, щоб стиснути шлунок. Він уже не раз так робив і мав щодо цього певний досвід: коли отак скорчитися, то це допомагає краще, ніж коли б ти затяг пояс. Голод справді відпустив, принаймні настільки, що Ота міг знову зосередитися на болючому для себе питанні: що ж далі?..

Та замість відповіді у нього виринуло інше запитання, може, зайве і наївне в цій ситуації, але таке живе, що він мав над чим задуматись:

«Як же це все-таки могло статися? Чому собака Дантон не вкрав гроші ще вчора на пароплаві, коли для того була слушна нагода? Чому він їх повернув?» — І відразу ж відповів: «Бо на пароплаві злодій нікуди не міг би з ними втекти, тим більше, що він був єдиний, кому я показав свої гроші. Я міг би зчинити галас, і його обшукали б. Він повинен був би показати свій багаж… а хто знає, що там було. Ні на якій виставці курей у Франції він, певно, не був, та й заради зубів теж не їхав би у такий світ. Певно, він і їх десь украв…

Але навіщо, в такому разі, він узагалі взяв учора гроші, коли я бився з Гадюкою?.. Просто для того, щоб їх не потяг хтось інший, а це дуже легко могло статися. Словом, він їх беріг. І ще для того, щоб примусити мене замкнути їх у валізу, бо з нього, мабуть, поганий кишеньковий злодій…

А що було б, якби я не поклав гроші у валізу?! Все одно мені не пощастило б їх зберегти. Напевне, в Каса він би сказав, що зять не приїхав і нам треба поки що зупинитися в готелі, а вночі витяг би їх у мене з кишені чи з-під подушки й накивав би п'ятами. Але для мене це було б набагато краще, бо лишився б принаймні закордонний паспорт…

Та все сталося інакше… Що ж тепер робити?»

Цього разу відповідь не прийшла так легко. Ота сидів, усе ще скорчившись, і підборіддя його майже торкалося колін. Зі щиколоток правої руки знову потекла кров, він поліз у кишеню по хустинку й намацав там зіжмакані папірці. Це були сорок франків, решта з тих шістьох десяток, які йому вчора виплатив Монді Перрейра.

2

Ота

1 ... 20 21 22 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карнавал у Марокко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карнавал у Марокко"