Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

«Знову моя голова! Знову вона про все забула!»

Він ляснув себе по лобі. Засміявся. Почав гарячково шукати по кишенях, що ще в них знайде, що ще там лишилося. Знайшов хустинку, яку не зашкодило б випрати, старого дешевенького ножа, зіжмакану пачку з однією сигаретою, сірники й конверт із фотографіями в капітанському кашкеті. Здивувався, як це вони опинилися в кишені, адже він завжди тримав їх у валізі разом з листами від рідних. Але так і не зміг пригадати. Зрештою, яке це мало значення.

Він розклав свій скарб на лавці й почав його розглядати. Це було жалюгідно мало, а такого, що він міг би заставити або продати, не мав нічого. Розгладжуючи на коліні сорок франків, Ота почував себе так, мовби йому з неба впало золото. Якщо добре подумати, то становище його не таке вже й погане. Він міг, наприклад, піти й купити собі щось попоїсти. Або випити на зло, а може, й за кращі часи! Міг навіть знайти собі якусь дешеву кімнату, замкнутися в ній, опустити жалюзі, впасти на ліжко і все гарно обміркувати…

Це останнє вабило його найдужче. Лежачи, та ще й у сутінках, йому найкраще думалося, а крім того, він зміг би хоч трошки побути на самоті. Може, він щось та придумав би, коли б мав спокій і почувався в безпеці, може, голова зглянулася б над ним.

Ота зібрав свої речі й підвівся. В кіоску на розі парку купив пачку сигарет, аби було що курити, коли складатиме в кімнаті плани, й листівку з маркою, щоб дома знали, де він тепер. Про голод він уже геть забув.

Ота звернув у першу ж велику вулицю праворуч. За чверть години набрів на пошту й довго переступав з ноги на ногу біля конторки, перевіряючи на нігті розписане перо і обмірковуючи зміст свого послання. Нарешті написав:

« Дорогий тату,

я вже не у Франції, а заїхав аж до Африки. Тут жарко, а все інше дуже гарно. В мене все гаразд » .

І поставив крапку. Лишалося ще багато місця, а він не знав, про що писати далі.

«У мене все гаразд, ха-ха! Ну звичайно, все гаразд: я маю тридцять шість франків, ножик, невипрану хустинку й сорочку, з якої бруд уже аж капає. Більше нічого, тату, нічогісінько… Та мені вистачить і цього, й ти ще побачиш, чого я досягну!»

Він голосно засміявся. Це, звісно, не був безтурботний сміх, але не можна було сказати, що це сміх, вияв веселості.

«Я сумую за домом, однак повернуся ще не скоро.

Зичу тобі доброго здоров'я й цілую.

Твій Ота».

Він поклав ручку. «Так. На зло не повернуся, навіть хоч би все Марокко перевернулося догори ногами! І поліція теж! На зло! Бо який же я тоді Скала з Чехословаччини?»

Він кинув листівку в скриньку, і щось раптом спонукало його повернутися до віконця й попросити телефонну книгу. Спершу він шукав під літерою «Е», «Embassades — Посольство», потім під літерою «С», «Consulates». Ні чехословацького посольства, ні консульства в книзі не знайшов. А втім, навіщо вони йому? Чим йому зарадили б ті вичепурені пани? Видали б новий паспорт? Позичили б грошей?

Аякже, наставляй кишеню! Найбільше, що вони могли б зробити, це відіслати його додому, але все одно це хтось мусив би оплатити. Хто ж іще, як не його батько…

Навпроти пошти Ота купив білого хліба й сиру і, простуючи в глиб європейського міста, жадібно їв, розглядаючи при цьому фронтони будинків, чи не помітить де напис: «Готель». Але бачив тільки більш чи менш розкішні заклади, на які в нього не вистачило б грошей й куди він у своїй сорочці не зміг би навіть поткнутись. У першому ж провулку Ота помітив гараж і вирішив не гаючись запитати про роботу; може, тут удалося б десь у кутку й ночувати, щоб не платити за готель.

Замурзаний чоловік у кепці й подертому комбінезоні, засунувши голову під капот великого сітроена, порпався в розподільнику.

— Послухай, друже, — плеснув його Ота по плечу. — Чи не можна тут трохи підробити? Я кваліфікований автомеханік.

Чоловік поволі випростався.

— Зараз — ні, — відказав той. — Але треба запитати у патрона.

— Розумієш, — тихо мовив Ота, дивлячись у його приязні сірі очі, — в мене немає документів… Це нічого?

— А, чорт! — промимрив чоловік, збив на потилицю кепку й витер чоло, біле, як сир. Потім пильно глянув на Оту. — Легіон, га?

— Який легіон?

— Хе-хе, — засміявся чоловік. — Який легіон! Це звучить майже як анекдот!

І Ота раптом зрозумів, що чоловік має на увазі Іноземний легіон. І вважає його за дезертира.

— Не мели дурниць, — сказав він гостро. — Сьогодні вранці я зійшов у порту з пароплава, але в мене зникла валіза разом із паспортом. Геть з усім!

— Ну добре, добре, — промимрив чоловік, — я тебе не сповідаю… — Він затнувся й нахилився до роботи. — Он патрон, — устиг іще шепнути.

В воротях гаража з'явився невисокий чоловік із сивою бородою і в окулярах. Він скидався скоріше на професора.

Ота підійшов до нього.

— Добридень, мосьє. Я дипломований автомеханік і шукаю…

— Що ви за один? — урвав його хазяїн. — І звідки приїхали? — Мабуть, у нього були професорські вуха, бо буквально з кількох слів він уловив в Отиній мові чужий акцент.

— Чехословак.

— Покажіть документи.

— Розумієте… — невпевнено почав Ота. — Зараз документів у мене немає…

— Тоді геть звідси!

— Хвилинку! Я працював би деше…

— Геть! Геть! Геть! — Кожне слово хазяїн супроводжував помахом руки, наче одрубував їх. Рухи у нього були, як у заводної ляльки, і коли він повернувся й пішов назад до гаража, складалося враження, що хазяїн іде за лаштунки, де хтось візьме його й повісить на гвіздок, поки знов не підніметься завіса.

Замурзаний чоловік висунув голову з-під капота машини.

— Ну що? Прогнав, еге ж? Без документів тут ніде не влаштуєшся. Спробуй хіба в бледі.

— А де це? — запитав Ота.

— Там, — чоловік невизначено махнув рукою. — Далеченько звідси. Он туди, вглиб.

— А там можна щось знайти?

— Так. Можна. Бо, розумієш, кому не припече, той туди ніколи не потикається.

— Чому?

— Чому… Бо там нема нічого, крім сили-силенної африканців і роботи. Спробуй, може, тобі пощастить… — І він знову застромив голову під капот машини.

Відходячи, Ота побачив, що хазяїн уже стоїть на воротях, заклавши руки за спину. Окуляри його поблискували,