Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

Ота зупинився перед книгарнею й утупився очима у велику карту Марокко, приклеєну до скла. По суті, про цю країну він нічогісінько не знав. Насилу знайшов на карті Касабланку, та й то, мабуть, тільки тому, що вів пальцем по узбережжю Атлантичного океану. «А отам, у глибині, мабуть, і є отой блед… ось місто Марракеш, наприклад… А втім, можливо, міста — не блед, блед — територія довкола них, ота пустеля… — Зненацька він побачив кружечок із написом «Сеттат». — Боже! То оце тут сестра Мюгетта розводить курей, і оце тут я мав стати паном… А воно не дуже й далеко, за тридцять шість франків я, мабуть, доїхав би туди й зміг би зронити сльозу на тому місці, де мала стояти моя авторемонтна майстерня. Боже!..»

Він волів піти геть, щоб знову не закипіла лють і остаточно не зіпсувала настрій. На розі він помітив вивіску, на якій було намальовано ключ, і вирішив ще раз спробувати щастя. Це була маленька, погано устаткована слюсарна майстерня в напівпідвалі, але хазяїн, іспанець, весь подзьобаний віспою, був явно зацікавлений у робітникові.

— Що стосується документів, — Ота вирішив випередити його запитання і вимовив ці слова недбало, наче не надавав тому ніякого значення, — що стосується документів, то я принесу їх вам трохи згодом.

— А чому не зараз? — запитав іспанець, і кутики його уст засмикалися.

— Бо… зараз їх нема. Я їх загубив…

— Ах, он воно що! Ну, це ми вже чули.

— Ні, не чули! Їх шукають. А поки що я міг би…

— Поки що буде найкраще, якщо ви теж їх шукатимете, — голосно засміявся іспанець. — Поки що я без вас обійдуся. Поки що якось переб'юся. Поки що до побачення!

Коли Ота виходив з підвалу, він чув, що іспанець усе ще регоче.

Картина була досить сумна. Справді, в порівнянні з утратою документів утрата грошей здавалася дрібницею. Якби він загубив тільки свої чотири тисячі, навіть разом із сорока Перрейриними франками, але мав би документи, то легко знайшов би тут роботу. Заробляв би. Хоч, правда, невідомо, скільки, бо до розмови про платню ще ні разу не доходило, але в усякому разі тримався б на поверхні, а по якомусь часі видряпався б і на берег. Це він знав цілком певно. Тут потрібні були спритні люди, може, не дуже розумні, але із сильними руками. Так, він витримав би. Спочатку, мабуть, задовольнявся б меншим, а потім, роззирнувшись, неодмінно нагледів би якесь краще місце. В цьому він ніскілечки не сумнівався, бо працював краще й швидше, ніж тутешні. Він дійшов такого висновку, коли побачив, як довго той замазура порпався в розподільнику. І як неохоче ставав до верстата робітник у майстерні іспанця.

«Але вони дістають роботу, а я ні. Тільки тому, що в мене нема клаптя паперу, якого цей нечупара, напевне, теж не має. Тільки тому! Від цього можна збожеволіти, але це так. Мабуть, тут вештається багато дезертирів з Легіону, поліція полює на них, і патрони бояться їх. В Легіоні запальні хлопці, туди йдуть лише найвідчайдушніші, desperado, а на втечу відважуються desperado в квадраті. Вони вже ні на що не зважають, бо рятують своє життя. Прагнуть виїхати з цієї країни, тому тікають до порту і, опинившись тут, у Каса, крадуть та грабують… І я тепер посвячений у дезертири, desperado, і переконати когось, що це не так, важко. Можливо, в готелі від мене теж зажадають документів… А може, й ні. У Франції про них ніхто ніколи й не питає. Але якщо їх зажадають, доведеться завернути голоблі й спробувати дістатися до того бледа. Якщо, звичайно, нечупара казав правду. Певно, сам він там ніколи не був, а тільки чув, як. хтось розпатякував, і тепер переказує іншим. Чого доброго, витрачу на дорогу останні гроші, і все марно.

Ні, я повинен лишитися тут і не витратити без причини жодного франка! Хіба коли знатиму щось напевно.

Але чи знатиму я взагалі коли-небудь про це?..»

Оту знову охопив відчай, скрадаючись од серця до кінцівок, як холодна, спінена хвиля. Він мимохіть наддав ходу, роззираючись, ніби чекаючи нападу. Насправді ж сподівався побачити хоча б співчутливе обличчя. Кого завгодно, аби тільки відкрити йому серце, аби тільки той повірив і дав пораду. Кого завгодно, може, когось із пасажирів пароплава, навіть отого старезного діда, який чистив у їдальні нігті, але який, можливо, знає Марокко, знає про нього таке, чого не знає піхто інший…

Але люди поспішали, гурчали авто — все як у Європі, і водночас усе страшенно далеке й чуже.

Ота був сам.

Він уже не поспішав. Нащо? Попереду в нього було надзвичайно багато часу, і якби справдилися слова, що час — це гроші, він мав би тепер цілий скарб. Тепер Ота міг іти, іти і йти, доки вистачить франків і доки він не впаде з голоду. На одного брудного волоцюгу більше, на одного менше — байдуже. В Марокко їх і так немало. До біса!

Ота закурив і пішов перевальцем далі від центру міста, міняючи щохвилини напрямок, аж поки нарешті опинився в провулку, де, на його думку, міг бути дешевий готель. Він бачив їх уже кілька, але всі вони видалися йому надто дорогі, майже нові, надто нові для його брудної сорочки й того, що він мав у кишенях. Перед одним Ота навіть зупинився, але в цю мить із дверей визирнула жінка в білому чепчику, й він пішов далі. Білі чепчики й він — це було несумісне.

Нарешті Ота побачив готель «Страсбург». Мабуть, поминув би і його, якби готель не називався саме «Страсбург». Страсбург, де є прекрасний собор, де він працював, де йому жилося зовсім непогано й де він учився цвенькати по-французькому. Страсбург, де він знав багатьох людей, здебільшого тих, які бували в них у готелі; де він кілька разів виступав як боксер на рингу в балагані і втратив кутній зуб та різець. Страсбург, де його, мабуть, і досі дехто пам'ятає.

Цілком можливо, що цей готель належить якомусь вихідцеві із Страсбурга. Та що там можливо, — напевно! Інакше-бо він так не називався б!

Серце в Оти закалатало, коли він оглядав фасад будинку. Будинок був майже новий, але все-таки трохи старіший за інші. Це була вузька чотириповерхова споруда з обдертою білою штукатуркою й багатьма плямами, схожими на патьоки. На третьому поверсі за вікном висіли рушник і бюстгальтер, на другому червоніли банки з повидлом, а на першому містилася