Читати книгу - "Брамник"

Дівчина зашарілася і висмикнула руку. Куховарка широко роззявила рота. Невідомо, чим скінчилась би сцена, та раптом розчинилися двері й на порозі став темний, як хмара, хазяїн:

— Якого дідька! А ну, марш у ліжко! — гримнув він на дочку. Та підхопилася, пригнулась і вибігла геть.

— А ти що тут робиш? — провадив хазяїн, звертаючись до Руала. — Геть!

Руал не сперечався і вчинив за прикладом дівчини. Здаля ще чув, як хазяїн вичитує куховарці.

Наймити встали вдосвіта — сонні, похмурі, вони виходили з повітки, дивилися на сіре небо та перекидалися в’ялою лайкою. Руал перебрався на тепле місце, що звільнилося, і проспав ще години зо дві.

Збудило його сонце, яке розігнало нарешті хмари й проникло в повітку через безліч широких щілин. Руал вдоволено посміхнувся, потягся, струшуючи солому, й вибрався назовні.

Його здивувало, чому робітники, замість того, щоб займатися справами, юрмляться біля ґанку й щось голосно з’ясовують. Потім він перевів погляд і побачив на ґанку хазяїна. Хазяїн теж помітив Руала — і недобре посміхнувся:

— Ну-бо, ходи сюди, ти…

Руал підійшов. Робітники розступилися перед ним, як перед зачумленим.

— Ти що ж, — тихо, з погрозою промовив хазяїн, — ти що ж, закон забув? Не красти, де ночуєш?

— У чому річ? — теж тихо спитав Руал, у якого серце впало.

Хазяїн ступив з ґанку і раптовим чіпким рухом схопив Руала за комір:

— Не знаєш, погань? А дві монети на полиці лежали!

Він дихав Руалу в обличчя важким, нечистим подихом.

Маленькі очиці буравили жертву наскрізь.

— Це помилка, — сказав Руал, намагаючись говорити спокійно. — Я не бачив ніяких двох монет!

Хазяїн сильно відіпхнув його, так що він мало не впав на хлопців, які стояли позаду:

— Ах ти, злодюго! Та я зараз тебе повішу на першому суку, мені тільки спасибі скажуть!

Руала схопили за плечі, брутально струснули і штовхнули вперед; він спіткнувся об ґанок і впав обличчям униз. Боляче вдавилася в груди золота ящірка.

— Обшукайте його! — наказав хазяїн.

Смертельна небезпека нависла над золотою ящіркою. Чиїсь моторні руки заходилися гуляти по Руаловому одягу. Полізли за пазуху…

Руал рвучко скочив, відіпхнув двох, рвонувся наосліп, ненадовго звільнився — і знову впав, придавлений до землі. На шию йому накинули мотузку.

— Ой, паночку! Та що ж ви робите! — надсадно заверещав раптом жіночий голос. — Не злодій він, не злодій!

Робітники зупинилися, однак не розтискали рук, якими тримали Руала.

— Ясновидець він… — голосила куховарка. — А ви, хазяїне, зі своїх спитайте когось… Хтось зі своїх поцупив, а на нього вказують…

Здивовані робітники дозволили Руалові підвестися.

— У мене й кишень нема, — сказав він неслухняними губами.

Хазяїн на ґанку презирливо зсунув брови, відмахуючись від дочки, яка щось гаряче йому шепотіла. Поруч трималася за серце куховарка:

— Атож, немає в нього кишень… На ньому чоловіковий одяг, а той кишень не любив…

Руалове серце скажено билося об ящірку, що причаїлася за пазухою.

— Ясновидець… — роздратовано проворкотів хазяїн. — А грошики самі втекли, чи що? Ноги в них виросли, га? Ясновидець, дідько б тебе забрав… А от вкажи, ясновидцю, хто гроші поцупив!

Радісно закивала куховарка. Загомоніли наймити, а Руал потер забиту руку й кинув убік:

— Тільки й усього…

Дванадцять повних склянок стояли на широкому столі. Уздовж стіни вишикувалися збуджені, незвично гомінкі робітники. Веснянкуватий Руалів знайомець тонко хихотів; чорнявий красень раз у раз витирав об штани зопрілі долоні. Він надто нервувався — з протилежного боку столу на нього дивилася, не відриваючись, хазяйська дочка.

Хазяїн стояв скраю, поклавши важку долоню на худе плече блідого хлопчика — сина. Куховарка взяла руки в боки й заохочувала Руала посмішкою.

— Тут дванадцять склянок, — бадьоро сказав Руал. — Вода в них заговорена. По команді всі беруть склянки в руки — і я теж, щоб не було сумніву…

— І я візьму, хай уже так… — щиросердно пробасила куховарка.

— Я читаю заклинання, — провадив Руал, і в руках злодія склянка тріскається. У кого склянка трісне — той украв дві монети, й це доведено, тому що заклинання не брешуть. Ясно?

Веснянкуватий від напруги захихотів так голосно, що сусіди по черзі відважили йому по стусану. Чорнявий був блідий, як молоко, і гарячково м’яв тремтячі руки.

— Н-ну… — процідив хазяїн.

— Почали! — сказав Руал і перший узяв зі столу склянку. Другу взяла куховарка.

Наймити м’ялися, перезиралися, по черзі підходили до столу. Незабаром він спорожнів.

Хазяйська дочка не зводила пильного погляду з чорнявого. Той ховав очі й ледь стримував тремтіння в руках.

Запала напружена тиша. У тиші Руал почав:

— Темінь і сонце, землі та води! Приховане хай на світло виходить!

Він говорив тихо, зловісно, розтягуючи слова.

— Таємне на світло нехай виходить,

У цю єдину…

Голос його знизився до бурмотіння. Руки зі склянками напружено тремтіли.

— У цю єдину МИТЬ!

Слово хльоснуло, мов удар бича. Хазяйська дочка скрикнула, і потім знову стало тихо. Всі дивилися на чорнявого. У нього з рук капала вода — кап, кап… Склянка вродливого юнака дала тріщину до самого дна.

— Ой, паночку… — прошепотіла куховарка.

— Ось як… — тихо, майже лагідно промЬвив хазяїн. — Ось воно як, друже Варте…

— Я не брав! — розпачливо скрикнув чорнявий. Його відтирали до дверей. Розридалася вголос хазяйська дочка, вибігла, мало не збивши з ніг брата, який трусився, мов у лихоманці.

— Ма-атінко рідна… — куховарка кинулася слідом за нею.

Руал прихилився спиною до стіни, сьорбнув зі своєї склянки. Захлинувся. Чорнявого оточили колом, потім, не звертаючи уваги на сльози й виправдання, поволокли на подвір’я. Руал бездумно, мов заведений, вийшов і собі. Юнака вже роздягали, хтось клацав батогом. Схвально погукував хазяїн, утримуючи біля себе сина, який виривався:

— Чого там… Подивися, тобі теж наука…

Чорнявого простягли на траві четверо, тримаючи за руки й ноги. Дужий здоровань розлючено заходився працювати батогом. Руал хотів піти геть — і не міг, ноги не слухалися. Хазяїн бадьоро порядкував:

— По заслузі злодюзі, по заслузі! Ну ж бо! Ще!

— Пустіть! Не треба! — рвонулася з ґанку хазяйська дочка. Її схопила в обійми підоспіла куховарка, скрутила, заштовхуючи в дім. Дівчина зайшлася лементом:

— Ні, він не міг!

Озирнувся, насупився хазяїн.

Куховарка втягла дівчину в будинок, умовляючи й сама обливаючись слізьми. Крізь зачинені двері долетіло запекле:

— Звірі!

Руалові стало зовсім зле. Він стояв біля стіни й гриз руку, відчуваючи язиком присмак крові.

Шаленів, розсікав, звивався батіг. Чотирьом, які тримали Варта на землі, майже не доводилося