Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

— Максиме, а кого ви вдома лишили, що разом з жінкою йдете на ярмарок?

— Та нікого.

Перейшли люди на той бік, а він каже:

— Почекай, жінко, я піду наперед, а ти переходь за мною.

— А то не одно? Ти завжди хочеш бути першим! Ні, на цей раз я піду наперед.

— Як йдеш, то будь розумна. Тримайся за поруччя й не смій скакати у воду.

— Таки скочу. І що мені зробиш?

— Та спам’ятайся, жінко! Ти не вмієш плавати.

Але жінка не слухала. Вибігла на середину кладки, перекинула ногу через поруччя й лише п’ятками блиснула.

Люди на березі аж у долоні сплеснули.

— Ого, чоловіче, ти вже повдовів!

Але чоловік не говорив ні слова.

І з кожним таке буває, хто розуму не має.

Дурні жінки

Мав один ґазда дурну жінку та й її раз виправив на торг до міста. Вона взяла гуси та й забрала на торг продавати. Прийшла вже на торг, але не знала, почому платяться гуси. То зачепила якогось чоловіка та й каже:

— Постійте тут, попильнуйте мені гусей, а я піду подивитися, як гуси платяться. Але, — каже, — аби я вас спізнала, як вернуся, то нате вам мій кожух, тримайте!

І дала йому кожух, лишила гуси та й пішла. Вернула, шукає, а того вже нема — пішов з гусьми і з кожухом. Прийшла додому і розповіла то чоловікові. А чоловік дуже розлютився та й каже:

— Коли ти така дурна, то я геть іду в світ за очима. Як найду ще таку дурну, як ти, то вернуся додому, а як ні, то не вернуся!

Зібрався й пішов.

Приходить до одного села, дивиться — так одна кобіта гониться за куркою, так курку б’є! Він її питається:

— Що ти, жінко, робиш?

А вона каже:

— Має курка курята, та не хоче їм дати ссати.

— А що мені дасиш, — каже, — як я тебе навчу, як ся мають курята кормити?

— Дам тобі п’ятдесят ринських.

Каже він:

— Дай мені сюди муку!

Дала вона муку, тоді він замісив тісто і подробив курці на землю, а курка що ухопить кусник, то кличе курята — годує. Тоді жінка утішилася, дала йому грошей, і він собі пішов далі.

Іде, іде тим селом далі, дивиться, а там приставила баба драбину до даху та й тягне корову по драбині на дах, та й б’є. Тоді він питається:

— А що ви робите, кобіто?

Вона каже:

— Виросла трава на даху така файна, то гоню корову, аби пасла, але, шельма, не хоче лізти!

Він знову так каже:

— Що мені дасте, як я вас навчу?

— Дам, що хочете, лише навчіть!

Він тоді взяв серп, виліз на дах і скосив траву, дав корові, з’їла. Дала йому та кобіта п’ятдесят ринських, і він пішов.

Йде тим самим селом далі, а там, на кінці, кобіта бігає з решетом по дворі та й махає до дверей.

— А що ви робите, кобіто?

Вона йому каже:

— Хочу загнати сонце до хати, бо темно, та не можу!

— Що мені дасте, кобіто? Я вам зараз зажену!

— Дам, — каже, — сто ринських!

Узяв він тоді сокиру та й пилу, вирубав у стіні діру і вставив вікно, то вже сонце світило до хати. Взяв від баби сто ринських і пішов уже додому, д’ своїй жінці. Прийшов і каже:

– Є ще такі дурні баби на світі, як ти, навіть дурніші!

Поради соловейка

Один чоловік піймав соловейка і хотів його з’їсти. Але пташок каже до нього:

— Ні, ти мною не наїсишся, чоловіче, краще пусти мене, і я тебе навчу трьох речей, які тобі у великій пригоді стануть.

Чоловік втішився і пообіцяв відпустити, якщо той добре скаже. І каже соловейко:

— Ніде того не їж, що не годиться. Ніде того не шкодуй, чого вже не можна повернути. Ніколи речам неподобним не вір.

Почувши це, чоловік пустив соловейка.

А соловейко хотів довідатись, чи навчився той чоловік його ради. Полетів угору і каже до нього:

— О-о-о! Зле зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб у собі маю, ніколи не пустив би мене! Бо в мені є дорога і велика перлина; якби ти її дістав, зараз би багачем зробився.

Почувши те, чоловік дуже засмутився, підскочив угору до соловейка і просив, щоб він повернувся до нього. Тоді соловейко каже:

— Тепер я пізнав, що ти дурний чоловік. Все, чого я тебе вчив, пішло марно. І шкодуєш за тим, що вже не може повернутись. Неподобній речі ти повірив! Дивись, який я маленький. Де ж у мені може вміститися велика перлина?!

Та й полетів собі.

Як сватали ліниву дівчину

Була файна дівчина, але така лінива — лінувалася навіть придивитися, як то люди живуть на світі, про що говорять. То й не дивно, що розумом була недалека.

Прийде до неї один парубок, постоїть-поговорить, прийде другий, а сватати ніхто не хоче. Але якось прийшли до неї сватачі з другого села. Щоб донька не наговорила того, чого не треба, каже їй мати:

– Іди, Ганько, до сусіди, позич сита.

Прийшла Ганька до сусідки, а сусідка питає:

— Чого ти, Ганько, прийшла?

А вона каже:

— Та знаєте, що сита, а не решета.

— Та й що будете сіяти?

— Та знаєте, що муку, а не попіл.

— А що будете варити?

— Та знаєте, що є старости, та й будемо варити пироги.

— А ти би віддавалася?

— Та здало би ся.

— А віно маєш?

— Знайшло би ся.

— А робити вмієш?

— Ой, ви розговорилися, що би й пироги зварилися.

Та й пішла. А сусіда подумала собі, що шкода хлопця, аби з такою вік капарив, перестріла сватачів, коли йшли від Ганьки, й каже:

— Люди, думайте, бо хто лінивий, а хворий на голову, то гірше, як на руку або на ногу.

Та й сватачі призадумалися.

Баба і гладущик молока

Випросила собі баба гладущичок молока. Поставила молоко в запічку, а сама сіла коло нього, загнула ноги та й задумалась. «Коли б мені, Господоньку, теє молочко устоялося, то нароблю собі і сиру, і масла. Сир і масло продам та й куплю собі курку; курка яєць нанесе; підсиплю, курчата вигодую, продам та й куплю кабанця. Кабанець виросте, візьму за нього багацько грошей та