Читати книгу - "Михайло Грушевський"

возвращение уверенностью в предстоящем подъеме украинской культуры в Советской Украине под руководством этой программы и набросал план своей научной деятельности: это навлекло на меня резкие осуждения и выпады националистических кругов, но я остался верен своим планам. […] Смею надеяться, что Вы, глубокоуважаемый Вячеслав Михайлович, как глава социалистического правительства, не откажете во внимании к моему обращению и не поставите в вину, если я что-нибудь сказал тут невпопад, в том убеждении, что исследовательская работа моя нужна и напрасно пропадает мое время и силы – напрасно я мучусь со своею семьею вместо производительной научной работы. Поэтому и обращаюсь к Вам – во имя «освоения прошлого!»

С истинным почтением академик Михаил Грушевский. Москва, 4 сентября 1934. Погодинка 2/3 кв. 102. Тел. Г. 3.84.72».

На цей лист теж не було відповіді.

ОГПУ не збиралося залишати Грушевського у спокої. Листування «українського контрреволюціонера» переглядалося, його зустрічі документували у безлічі звітів, за його донькою встановили стеження. Цікаво, що у документах ОГПУ є записи щодо того, що Грушевський входить до складу нової контрреволюційної організації «Російська національна партія».

Всі ці події так підірвали здоров’я Михайла Сергійовича, що дружина, рятуючи його, вивезла вченого восени на лікування до Кисловодська. Мабуть, вона сподівалася на цілющі кавказькі води, але даремно – здоров’я чоловіка стало ще гірше.

Подорож родини Грушевських до Кисловодська контролювалася НКВС. Так, заступник начальника Секретно-політичного відділу Головного управління держбезпеки НКВС СРСР Г. Люшков повідомляв уповноваженого НКВС по Північно-Кавказькому краю Лаврушина: «Своє керівне становище серед українських націоналістичних кадрів Грушевський зберіг і дотепер. Він нами активно розробляється по справі «Старец», по якій є перекриті агентурні відомості про підготовку втечі Грушевського за кордон. Не виключаємо можливості, що подорож Грушевського до Кисловодська буде використано для зустрічей з організаторами втечі, а можливо, і практичного її здійснення. Відвернення втечі Грушевського має виняткове політичне значення. Пропонуємо:

1) відрядити до Кисловодська досвідченого оперативного працівника для організації агентурної розробки Грушевського у Кисловодську;

2) забезпечити перлюстрацію усієї його кореспонденції; 3) забезпечити постійне стеження за ним через розвідку та агентуру; у разі виїзду супроводжувати його розвідкою;

4) забезпечити виявлення та перевірку зв’язків Грушевського у Кисловодську й особливо осіб, які приїздять до нього на зустрічі;

5) про хід розробки Грушевського інформуйте нас спец-повідомленням кожні п’ять днів.

Грушевського супроводжуємо розвідкою».

У Кисловодську здоров’я Грушевського продовжує погіршуватися. Є запис з історії хвороби: «Поступил в тяжелом состоянии… Подвергся 4-кратному оперативному вмешательству… Глубокий старик… Спина представляет собой большую раневую поверхность от шеи до поясницы. На спине гноящаяся рана от бывших операций. На шее больше к низу раневая поверхность с обильным количеством гноя».

12 жовтня 1934 року Грушевському зробили першу операцію – видалили карбункул. Повідомлення розвідки було таким: «По заключению врачей Грушевский опасно болен. Наблюдение за семьей заслуживающего ничего не дало».

Після операції вчений перебував у ліжку з високою температурою. Його стан не поліпшився, і 16 жовтня йому було зроблено нову операцію. Невідомо, чи мала допомогти Грушевському ця операція, але вона його вбила. 25 листопада 1934 року Михайло Сергійович Грушевський помер.

Після того, як Грушевський пішов із життя, директор Кисловодського санаторію, в якому перебував академік, надіслав телеграму своєму московському керівництву: «Грушевский умер. Семья желает хоронить в Киеве. Срочно выясните – молнируйте возможность добиться отдельного вагона. Венгеровский».

Телеграму надіслала і дочка вченого, Катерина Грушевська, яка повідомила про смерть батька московських друзів. Це теж було зафіксовано у звітах НКВС: «…Сообщаем, что после смерти Грушевского дочь его телеграммами-молниями оповестила по Москве:

1. Ипатьеву, проживающую по Б. Грузинской, № 56, кв. 2;

2. Бачманову – по Погодинской, № 2/3, кв. 102;

3. Опокова – Петровские линии, № 20, кв. 23;

4. Богомольца – Сивцев Вражек, № 4, кв. 4».

У листі до академіка К. Студинського Катерина Грушевська писала: «Наша страшна втрата цілком приголомшила нас, не можемо привикнути до неї і не знаю, чи зможемо коли… Одно тільки мені ясно, що при тім вичерпанню і знесиленню, до якого довело його тяжке працьовите життя, з хворобою боротися йому було несила, се не раз сам висказував, ще при здоровлю – тільки ніколи ми не припускали, що се вже так близько, не вірили сему до останнього дня й останньої хвилі. Не можу з тим погодитися і тепер».

Тіло померлого перевезли до Києва, труну встановили в головному залі Української академії наук, і 29 листопада відбувся похорон. Організація похорону пройшла «за рахунок держави».

Похоронили Грушевського на Байковому кладовищі в Києві, де вже раніше спочили такі визначні українські діячі, як Антонович, Лисенко, Грінченко, Нечуй-Левицький, Леся Українка.

Сумна звістка сколихнула галичан, і вони в своєму часопису «Рідна школа» так висловили свої почуття у некролозі: «На Байковому цвинтарі в Києві виросла нова могила. Спочив у ній найбільший історик України, великий учитель і духовний вождь покоління Всеукраїнського здвигу, президент Української Держави в роках 1917—1918, в’язень царату під час світової війни і в’язень Червоно-Москви в останніх роках свого трудящого життя Михайло Грушевський».

На могилі вченого встановили надгробний пам’ятник з лаконічним написом «Михайло Грушевський».

Після несподіваної смерті Грушевського радянська влада тимчасово призупинила тиск на сім’ю вченого, за родиною закріпили житлову площу, дружина отримала персональну пенсію, а також академічне постачання, доньку запросили до складу комісії ВУАН для вшанування батькової пам’яті, взяли на роботу в Інститут матеріальної культури «для вивчення наукової спадщини акад. М. Грушевського», а в липні 1936 року – в Інститут літератури ВУАН. Катерина займалася вшануванням пам’яті батька до останнього: за час до арешту вона встигла підготувати до друку батькові рукописи десятого тому «Історії України-Руси» та том шостий «Історії української літератури».

10 липня 1938 року все почалося спочатку – слідство, допити, арешт та ув’язнення. Тільки тепер під пильним оком НКВС була Катерина Грушевська, яку звинувачували в черговій «змові» проти радянського народу. Офіційною підставою для ії арешту і звинувачення в участі в «антирадянській українській організації» стало свідчення К. Ф. Штепи (професора Київського університету, що відвідував Грушевських після 1934 року в Києві, а до того бував і в Москві, виконуючи насправді роль провокатора).

Система ведення слідства та отримання потрібних свідчень працювала безвідмовно: на оригіналах протоколів допитів досі залишилися сліди сліз та крові Катерини, а також її підписи – «докази» її провини. А звинувачували її у всіх смертних гріхах: в участі в «антирадянській українській організації», налагоджуванні конспіративних контактів із Заходом, в тому, що у своїй контрреволюційній діяльності була пов’язана із закордонними націоналістичними організаціями – ОУН і УВО, була серед ініціаторів створення націоналістичної групи в Академії наук,