Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

Знайомлячись із сучасними фундаментальними дослідженнями про діяльність найбільш інтелектуально спроможної «української політичної сили», мимоволі ставиш собі питання про ментальний та психічний стан цих діячів. Ось приклади, які лежать буквально на поверхні:

– на партійній конференції у вересні 1917 р. «ідея національно-персональної автономії заперечувалася всіма виступаючими і у програму партії не потрапила»;

– «програма не забезпечила одностайності у трактуванні понять «автономія» і «федерація» навіть провідними діячами партії»;

– «згідно з програмою, державний лад в Україні мав утвердитися через Українську Установчу Раду, рішення якої повинна була б затвердити Всеросійська Установча Рада»;

– «протягом усього періоду існування Центральної Ради вони докладали максимум зусиль для утвердження серед народу ідей автономії і федерації та сприяли правлячим партіям (соціалістам-революціонерам і соціал-демократам) у поборюванні самостійників».[140]

Про «повноцінність» політичного буття партії свідчать і такі дані. Чисельність УПСФ в 1917 р. – це, можливо, декілька десятків, можливо, сотень людей. За даними Л. Могильного, у лавах партії в різні періоди її діяльності нараховувалося від 450 до 2000 осіб[141]. В. Стрілець авторитетно стверджує: чисельний склад партії – приблизно 200 осіб, але «не більше 500». Наклад центрального партійного органу станом на 1 червня 1918 р. – 4,5 тис. примірників, що значно перевищувало наклад інших українських видань. У «період розквіту», тобто навесні 1918 р., партія нараховувала майже 30 громад; одна з них – Чернігівська – у цей час складалася аж із 29 членів, у т. ч. 27 – у місті, 2 – у повітах. Між тим усі ці підрахунки особливого практичного значення не мають з огляду на відсутність впливу УПСФ в україномовному середовищі: на муніципальних виборах влітку 1917р. УПСФ зібрала 1% голосів.[142]

Українська демократично-хліборобська партія

Про діяльність цієї політичної сили наразі відомо все, але небагато – «несоціалістична, національна, власницька, ліберально-консервативного спрямування», так і не спромоглася перетворитися на «загальноукраїнську» політичну силу, її базою був і залишався Лубенський повіт Полтавської губернії. Партійна програма «хліборобів-демократів» трималася на «трьох китах», а саме – вимогах «суверенності українського народу; гарантованої законом приватної власності; парцеляції за викуп великих земельних маєтків для задоволення потреб малоземельних. Своєрідним стрижнем, – підкреслює дослідник історії УДХП, – довкола якого групується і обертається все інше, є ідея державності».[143]

Українська соціал-демократична робітнича партія

Суттєвим політичним чинником україномовного політикуму була, на думку сучасних дослідників, нечисленна порівняно з російськими соціал-демократами Українська соціал-демократична робітнича партія.

Спираючись на матеріали її IV з’їзду, який проходив в останні дні вересня, дослідники виводили чисельність партії близько 3000 осіб[144]. Простий перерахунок – 54 делегати від 28 парторганізацій, у т. ч. 4 делегати від Києва (300 осіб) і 6 від Харкова (500 осіб) – дозволяє уточнити: у лавах українських есдеків на той час перебувало формально від 2700 до 3850 осіб[145]. Характерним у даному випадку є те, що майже половина спискового складу партії припадала на Катеринославщину. Як свідчать матеріали крайової партконференції, що зібралася 8—11 вересня 1917 р., на ній були представлені парторганізації Катеринослава, Херсона, Таврії, Кубані, Дону та Кавказу за квотою – 1 делегат від одного парткому і по 1 делегату від кожних 50 партійців. Відомо, що у конференції взяли участь 59 делегатів, у т. ч. 38 від власне Катеринославської організації[146], що означає наявність у партійних лавах мінімум 1500 осіб, об’єднаних як мінімум у 7 територіальних організацій, а як максимум – 2600 у 29 організаціях. При цьому в самому Катеринославі нараховувалося від 950 до 1400 осіб; кількість організацій у місті коливалася в межах двох десятків.

Попри твердження сучасного дослідника історії УСДРП, українські есдеки перед 1917 р. (тобто впродовж попередніх 20 років діяльності) у цілому також НЕ змогли розробити несуперечливу консенсусну модель майбутнього державного устрою України у складі Російської держави[147]. Частина партії (М. Порш, С. Петлюра, В. Садовський) покладала надії на національно-територіальну автономію; частина (група Д. Антоновича) не вірила в те, що така автономія здатна «радикально вирішити проблеми, що стояли перед українським народом»; нарешті, третє угруповання (М. Меленевський та О. Скоропис-Йолтуховський) покладало надії на «російський пролетаріат», який буцімто «забезпечить як право української та інших націй на самовизначення, так і державну самостійність України».[148]

Один із сучасних дослідників українського націонал-соціалістичного політичного табору (до речі, саме він і ввів до наукового обігу термін «національні соціалістичні партії») прямо вказує на те, що так звана «Українська революція» була не соціальною, а національною, оскільки в ній на перше місце було висунуто ідею «національної справедливості». Хоча «помітний вплив» на формування партійної ідеології справила ідейна спадщина М. Драгоманова, однак «вона не отримала цілісного сприйняття, зокрема не було приділено належної уваги питанню прав людини як основоположної цінності у суспільно-перетворюючій практиці, що в майбутньому стало однією з причин поразки українських соціалістичних сил у революційних подіях 1917—1920 рр.».

Ще одна суб’єктивна причина їх всеосяжної ганебної історичної поразки – відсутність «альянсу» УПСР та УСДРП доби УЦР, оскільки «вони відрізнялися одна від одної різними типами політичної свідомості». Есдеки сповідували «послідовно реформаційний шлях», есери «тяжіли до революційного підходу щодо суспільних перетворень». У кожному разі їх організаційна криза була прямим наслідком кризи їх ідеологій.[149]

Українська партія соціалістів-революціонерів

Найчисленнішу, найвпливовішу[150] та наймолодшу українську націонал-соціалістичну партію – УПСР – характеризувала «малодосвідченість її кадрового складу».[151]

З-поміж інших українських політичних партій есери зразка 1917 р. в організаційному плані являли собою структуру надзвичайно строкату. Формально найчисленніша з усіх політичних сил, що діяли на території південно-західних губерній, вона нараховувала чи то 75, чи то 350 тис. осіб[152] у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Харківській, Херсонській, Чернігівській губерніях, Західному, Південно-Західному, Румунському, Північному, Кавказькому фронтах, а також у Петрограді, Москві, Гельсингфорсі, Курську, Воронежі, Новоросійську, Севастополі, Мелітополі.[153]

Реальна картина, однак, була не такою привабливою. Джерела в самій партії свідчать, що, наприклад, у Херсонській губернії українські есерівські осередки існували хіба в Ананієвському, Єлисаветградському та Херсонському повітах; на Харківщині парторганізації були практично відсутні; у Київській губернії партійне життя животіло лише в 6 із 12 повітів[154]. У Херсонській губернії на обласній партконференції 24—29 вересня були представлені три повіти із шести, з міст – Одеса та Херсон[155]. На Харківській обласній партконференції були представлені 36 з 51 осередку[156]. Катеринославську організацію було ухвалено утворити лише на початку жовтня, в той час коли ЦК партії вважав її