Читати книгу - "Нестерпна легкість буття"

У студентські роки Сабіна мешкала в гуртожитку. Першого травня всі мусили рано-ранісінько вставати і йти на місце збору демонстрантів. Аби нікому не заманулось лишитися, студенти-активісти контролювали, чи порожньо в будинку. І тому вона ховалася в туалеті, а коли і контролери йшли на вулицю, поверталася до своєї кімнати. Западала така тиша, про яку можна було тільки мріяти. Лише здалеку долинала маршова музика. І їй здавалося, що вона сховалася в мушлі, а вдалечині шумить море ворожого світу.

Через рік-два після того, як покинула Чехію, вона випадково опинилася в Парижі саме на річницю російського вторгнення. У місті проходила маніфестація протесту, і вона не могла устояти перед бажанням узяти в ній участь. Молоді французи піднімали стиснені кулаки й вигукували гасла проти радянського імперіалізму. Ці гасла подобалися їй, та раптом вона з подивом усвідомила, що не може вигукувати їх разом з іншими — не витримала маршового походу більше кількох хвилин.

Коли вона поділилася своїми відчуттями з французькими друзями, вони здивувалися: «То ти не хочеш боротися проти окупації своєї країни?» Вона хотіла сказати їм, що за комунізмом, фашизмом, різними окупаціями і вторгненнями приховується фундаментальніше, всеосяжне зло; образом цього зла для неї назавжди стали маршові колони людей, які піднімають руки і вигукують в унісон однакові склади. Але вона розуміла, що не зможе їм цього пояснити. Розгубившись, вона перевела розмову на іншу тему.

Краса Нью-Йорка

Вони годинами ходили по Нью-Йорку; краєвиди мінялися на кожному кроці, так ніби вони йшли звивистою стежкою в захопливій гірській місцевості: посеред хідника стояв на колінах молодик і молився, трохи далі, спершись на дерево, дрімала чарівна негритянка, чоловік у чорному переходив дорогу, широкими жестами диригуючи невидимим оркестром, у фонтані била вода, а довкола сиділи будівельники й обідали. Залізні сходи спиналися по фасадах бридких будинків з червоної цегли, але ці будинки були навіть по-своєму гарними у своїй бридоті, по сусідству з ними стояв великий скляний хмарочос, а за ним ще один, на даху якого був збудований невеликий арабський палацик із башточками, галерейками й позолоченими стовпами.

Вона пригадала свої картини: на них також зустрічалися речі, які не пасували одна до одної, — будівельний майданчик металургійного заводу, а за ним — гасова лампа; або інша лампа: її старовинний абажур з розмальованого скла розбито на скалки, що розлітаються у всі боки над порожнім болотистим краєвидом.

Франц сказав:

— Європейська краса завжди була ніби впорядкована. Простежувалися естетичні наміри й довготермінові плани, за якими людина протягом десятиліть будувала готичний кафедральний собор або ренесансне місто. Краса Нью-Йорка має зовсім іншу основу. Це невпорядкована краса. В ній не відчувається задумів людини, вона виникла, немов сталактитова печера. Форми, самі по собі бридкі, створені без ніякого плану, від якогось невірогідного, випадкового поєднання часом здаються на диво поетичними.

Сабіна сказала:

— Невпорядкована краса. Так. Можна було б сказати ще по-іншому: краса як помилка. Перше ніж краса зовсім зникне зі світу, якийсь час вона ще існуватиме як помилка. Краса за помилкою — це остання фаза в історії краси.

І вона пригадала свою першу зрілу картину; картина виникла завдяки тому, що на неї помилково скрапнула червона фарба. Так, в основі її картин була краса помилки, а Нью-Йорк був таємною і справжньою батьківщиною її живопису.

Франц сказав: — Можливо, невпорядкована краса Нью-Йорка є значно багатша і різнобарвніша, аніж занадто точна й скомпонована краса людського проекту. Це вже не європейська краса. Це чужий світ.

Невже справді є щось таке, про що вони мислять однаково?

Ні. І тут є різниця. Відчуженість нью-йоркської краси Сабіну приваблює. Франца вона заворожує, але й лякає, пробуджує тугу за Європою.

Сабінина батьківщина

Сабіна розуміє його неприязність до Америки. Франц — втілення Європи: його мати народилась у Відні, батько був француз, а сам він швейцарець.

Франц захоплюється Сабіниною батьківщиною. Коли вона розповідає йому про себе і про своїх чеських друзів, Франц чує слова «в’язниця», «переслідування», «танки на вулицях», «еміграція», «листівки», «заборонена література», «заборонені вистави» і відчуває дивні заздрощі, поєднані з ностальгією.

Він відкриває перед Сабіною душу:

— Якось про мене написав один філософ, що все, про що я кажу, — недоказова спекуляція, і назвав мене «Сократом майже неправдоподібним». Я відчув себе страшенно ображеним і відповів йому лютим тоном. Уяви собі! Цей смішний епізод був найбільшим конфліктом, який я пережив у своєму житті! Найдраматичніший момент того життя! Ми з тобою живемо у різних вимірах. Ти увійшла в моє життя, мов Гуллівер у країну ліліпутів.

Сабіна протестує. Мовляв, конфлікт, драма, трагедія нічого не означають; в них немає ніякої цінності, нічогісінько, що заслуговувало б на повагу або захоплення. Єдине, на що можна позаздрити, це праця Франца, якій він віддається у тиші і спокої.

Франц хитає головою:

— Коли суспільство багате, людям не доводиться працювати руками, вони присвячують себе розумовій діяльності. З часом дедалі більше з’являється університетів і дедалі більше стає студентів. Аби студенти могли закінчити вищу школу, вигадуються теми дипломних робіт. Тем — сила-силенна, адже про все на світі можна написати дослідження. Списані аркуші паперу громадяться в архівах, сумніших за кладовища, бо туди ніхто не ходить, навіть у поминальні дні. Культура гине в тиражуванні продукції, в лавині літер, в якомусь кількісному шаленстві. Ось чому я кажу тобі, що одна заборонена книжка у твоїй колишній вітчизні важить більше за мільярди слів, які вивергають наші університети.

В цьому смислі ми б могли зрозуміти і Францову слабість щодо всіх революцій. Колись він симпатизував Кубі, потім Китаю, а коли розчарувався через жорстокість їхніх режимів, то меланхолійно змирився з тим, що на його долю лишилося тільки море літер, які нічого не важать і не мають нічого спільного з життям. Він став професором у Женеві (де не відбуваються жодні маніфестації) і, зрікшись усього (на самоті, без жінок і маніфестацій), видав кілька наукових книжок, які мали досить значний успіх. Потім якогось дня, як одкровення, постала перед ним Сабіна; вона приїхала з країни, де вже давно не квітли революційні ілюзії, але ще лишилося те, що в революціях його найбільше захоплювало: життя