Читати книгу - "Несподівана вакансія"

На своїй сторінці у «Фейсбуці» — їй Жирко присвячував уваги стільки, скільки не присвячував нічому іншому, — він помістив цитату з однієї книжки, що лежала на книжковій поличці його батьків:

«Не треба в мене вірити, я занадто лиховісний, щоб повірити в самого себе… Мене жахає, що колись мене можуть проголосити благочестивим… Не хочу бути святим, краще вже блазнем… хоч я, мабуть, і так блазень…»

Ендрю страшенно сподобалася ця цитата, а Жиркові сподобалося, що вона справила на нього таке враження.

За ті лічені секунди, поки він проминав букмекерську контору, у Жирковій голові промайнув образ покійного батькового приятеля, Баррі Фербразера. Жирко проходив повз плакат з рисаками, що висів за запорошеним вікном, і бачив, мов наяву, усміхнене бородате обличчя Баррі, чув гулке гиготіння Каббі, що часто починав сміятися раніше, ніж Баррі закінчував розповідати черговий банальний анекдот, так він тішився самою його присутністю. Жирко не хотів акцентувати увагу на цих спогадах, не цікавився, чому вони так раптово з’явилися, не збирався досліджувати, справжнім був покійник чи несправжнім. Він просто відкинув геть усі думки про Баррі Фербразера і про сміховинний батьків розпач, відкинув і забув про них.

Останніми днями Жирко був на диво безрадісний, хоч інших він смішив, як і раніше. Його намагання звільнитися від обмежувальної моралі були нічим іншим, як спробою відновити те, що було в ньому заглушене, притлумлене, те, що він утратив разом зі своїм дитинством. Жирко хотів повернути собі певного роду невинність, а шлях, обраний ним для цього, був пов’язаний з тими речами, від яких, як вважалося, не можна очікувати нічого доброго, але які парадоксальним чином здавалися Жиркові єдиним засо-бом здобуття автентичності і своєрідного очищення. Дивовижно, як часто все буває перевернуте з ніг на голову, означаючи зовсім не те, про що вам казали. Жирко починав був думати, що для пізнання істини необхідно всі почуті мудрі фрази й сентенції вивертати якось інакше, навиворіт. Він жадав мандрувати темними лабіринтами, долаючи зачаєні там химери; жадав викривати показне благочестя й лицемірство; жадав порушувати всілякі заборони, вичавлюючи з їхньої кривавої серцевини мудрість пізнання; жадав сягнути аморальної благодаті й бути розхрещеним назад у стан невідання і простоти.

Отож він і вирішив переступити через одне з небагатьох шкільних правил, яких ще досі не порушував, і, сачконувши зі школи, подався прямо на Поля. І не лише тому, що тут можна було краще, ніж будь-де, відчути шорсткий пульс реальності. Він мав також невиразну надію спіткатися з деякими сумнозвісними особами, що його інтригували. А ще в нього було глибинне бажання, в якому він навіть сам собі не зізнавався і для якого не міг би й підшукати відповідних слів, бажання знайти якісь прочинені двері, раптове впізнавання й гостинне запрошення до дому, про який він навіть не знав.

Проходячи повз жовтаво-сірі будинки пішки, а не минаючи їх у маминій машині, він помічав, що чимало з них були чистенькі, без будь-яких графіті, а деякі (як йому здалося) наслідували претензійну елегантність Пеґфорда своїми мереживними фіранками й декоративними підвіконнями. Ці Деталі не були помітні на автомобільній швидкості, коли Жирків погляд неминуче наштовхувався на забиті дошками вікна або засмічені подвір’я. Жирка не цікавили ошатні будиночки. Його вабили до себе місця, де панував хаос і беззаконня, хоч би й у такому поверховому варіанті, як от розмальовані фарбою з пульверизаторів стіни.

Десь тут неподалік (де точно, він не знав) мешкав Дейн Таллі. Його родина мала сумнозвісну славу. Його батько і обидва старші брати роками не вилазили з тюрми. Ходили чутки, що останнього разу, коли Дейн забив стрілку (як казали, з одним 19-річним хлопцем з дільниці Кентерміл), його батько пішов разом з ним і встряг там у бійку зі старшими братами Дейнового супротивника. Таллі приперся до школи з порізаним обличчям, розпухлою губою й підбитим оком. Було зрозуміло, що ця його рідкісна поява у школі була викликана одним лише бажанням похизуватися своїми ранами.

Жирко був певний, що сам би вчинив інакше. Зважати на те, що інші думають про твоє розбите обличчя, було ознакою несправжності. Жирко волів би після сутички поводитися так, мовби нічого не сталося, і якби хтось про це довідався, то лише випадково.

Жирка ще ніколи не били, хоч він не раз до цього провокував. Останнім часом він часто розмірковував про те, що відчував би під час бійки. Він передбачав, що справжність, якої він так прагнув, повинна мати в собі елемент насильства, принаймні не повинна його заперечувати. Готовність ударити і прийняти на себе удар здавалася йому невід’ємною складовою відваги, до якої він прагнув. Йому ніколи не доводилося вдаватись до кулаків — вистачало його гострого язика. Але оновлений Жирко починав зневажати власну красномовність і захоплювався справжньою грубою силою. Хоча, наприклад, до ножів Жирко ставився з обережністю. Якби він купив собі лезо тепер, та ще й почав би ним хизуватися, це стало б кричущим виявом несправжності, жалюгідним мавпуванням таких, як Дейн Таллі. Від однієї думки про це в Жирка перекрутилися всі нутрощі. Якщо колись настане такий час, що йому знадобиться ніж, то це матиме зовсім інакший вигляд. Жирко не виключав можливості, що такий час може настати, хоч ця думка його жахала. Жирка лякало все, що розтинало тіло, будь-які голки чи леза. Він був єдиний, хто зомлів, коли їм у Св. Томасі робили щеплення від менінгіту. Ендрю знав, що Жирка дуже легко можна вивести з рівноваги, якщо в його присутності видобути «ЕпіПен» — голку з адреналіном, яку Ендрю мусив постійно носити з собою, бо в нього була небезпечна алергія на арахіс. Жиркові ставало погано, коли Ендрю починав розмахувати цією голкою або вдавав, що хоче вколоти його.

Блукаючи без жодної мети, Жирко раптом побачив знак з написом «Фолей Роуд». Тут жила Кристал Відон. Він не був певний, чи вона сьогодні в школі, і не мав жодного наміру давати їй привід думати, що він забрів сюди спеціально, щоб її розшукати.

Вони домовилися про зустріч у п’ятницю ввечері. Жирко сказав батькам,