Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

— Любі тату й мамо, — почала сестра і стукнула рукою по столі, — далі так діла не буде. Якщо, може, ви цього не розумієте, то я розумію. Я не хочу називати цю потвору своїм братом, а кажу лиш одне: треба якось здихатися її. Ми робили все, що могли: піклувались про неї, терпіли її. Думаю, що ніхто нам нічого не може закинути.

— Вона каже щиру правду, — мовив батько сам до себе. Мати, що й досі ще не віддихалася, затулила рукою рота і з божевільним виразом в очах почала глухо кашляти.

Сестра підбігла до матері й приклала їй руку до чола. Батька, здавалось, сестрині слова навели на певну думку, бо він випростався й почав бавитися своїм кашкетом між тарілками, що залишилися на столі після вечері пожильців; часом він позирав на нерухомого Ґреґора.

— Нам треба здихатися його, — ще раз рішуче мовила сестра, звертаючись до батька, бо мати через кашель нічого не чула. — Він вас обох зі світу зведе, я вже бачу. Нам усім доводиться так тяжко працювати, а тут ще й дома ця повсякчасна мука. Я більше не здатна її витримати. — І вона так гірко заплакала, що сльози закапали матері на обличчя, і та почала машинально витирати їх рукою.

— Дитино моя, — співчутливо мовив батько: він сьогодні напрочуд добре розумів її, — то що ж нам робити?

Сестра безпорадно здвигнула плечима: сльози наче змили її впевненість.

— Якби він нас розумів… — напівзапитуючи мовив батько.

Сестра, ревно плачучи, замахала рукою: мовляв, про це годі й думати.

— Якби він нас розумів, — знову сказав батько і заплющив очі на знак того, що згоден з сестрою, — тоді, либонь, із ним можна було б домовитись. А так…

— Його треба спекатися! — крикнула сестра. — Іншої ради немає, тату. Вам треба спробувати просто викинути з думки, що то Ґреґор. Це і є наше лихо, що ми й досі віримо, ніби то Ґреґор. Але ж хіба це може бути він? Якби це був Ґреґор, то він давно б уже зрозумів, що людям неможливо жити разом із такою потворою. І сам пішов би собі геть. Тоді в нас не було б брата, зате ми могли б спокійно собі йти далі і згадувати його добрим словом. А так ця тварина не дає нам спокою, розганяє пожильців, хоче, певне, опосісти все помешкання, а ми хай ночуємо на вулиці. Гляньте, — зненацька закричала вона. — Він знов починає!

Із незрозумілим Ґреґорові ляком сестра навіть матір лишила, просто-таки спорснула зі стільця, ніби ладна була швидше пожертвувати матір’ю, аніж опинитися поблизу Ґреґора, і сховалася за батька. Той теж підвівся, схвильований сестриною поведінкою, і підняв руки, немов захищаючи її.

Проте Ґреґор навіть гадки не мав когось лякати, а надто сестру. Він просто почав обертатися, щоб зайти до своєї кімнати. А що був тепер зовсім немічний, то мусив навіть головою допомагати собі: високо підіймав її, а потім бився нею об підлогу і так обертався. Нарешті він спинився й оглянувся. Батько й сестра, здається, збагнули його добрий намір; їхній страх тривав лиш одну мить. Тепер вони всі мовчки й сумно стежили за ним. Мати лежала в кріслі, простягнувши й заклавши одна за одну ноги, батько й сестра сиділи поряд, і сестра обіймала рукою батька за шию.

«Ну, тепер вони, мабуть, дадуть мені обернутися», — подумав Ґреґор і знову взявся до свого. Він так напружився, що ледве дихав і раз по раз ставав відпочивати. А втім, його ніхто не гонив, його полишили на самого себе. Коли Ґреґор обернувся, то відразу почав лізти просто до дверей. Він здивувався, що до його кімнати така велика відстань, і ніяк не міг збагнути, як він, такий слабкий, так швидко подолав її. Думаючи тільки про те, як би швидше долізти, він майже не помітив, що ніхто в кімнаті не заважав йому жодним словом, жодним вигуком. Аж як Ґреґор уже досяг дверей, то трохи повернув голову — цілком повернути її він не міг, бо шия йому не гнулася — і ще таки побачив, що позаду нічого не змінилося, тільки сестра підвелася з стільця. Останній його погляд був спрямований на матір, яка вже міцно спала.

Не встиг Ґреґор переступити поріг, як двері за ним зачинили й замкнули на ключ і на засув. Він так злякався несподіваного грюкоту позад себе, що йому аж лапки вклякнули. То сестра так поспішала. Вона вже стояла й чекала його, а тоді скрадливо підбігла до дверей — Ґреґор зовсім не чув її кроків, повернула ключа в замку й гукнула батькам: «Нарешті!»

«Що ж тепер?» — спитав сам себе Ґреґор і озирнувся в темряві. Скоро він виявив, що вже взагалі не може й поворухнутися. Це не здивувало Ґреґора, швидше здалося неприродним, що його досі могли носити такі тоненькі лапки. А втім, він почував себе порівняно добре. Хоч усе тіло боліло йому, але здавалося, що біль поволі слабшав, то ж, певне, скоро мав і зовсім минутися. Гниле яблуко на спині і запалена рана навколо нього, геть заліплена пилюкою, вже майже не дошкуляли йому. Про свою сім’ю він згадував зворушено й любовно. Він тепер був ще більше, ніж сестра, переконаний, що мусить зникнути. Так він лежав, аж поки дзиґарі на вежі пробили третю годину ранку, і думки його були чисті й лагідні. Він дожив ще до тієї хвилини, коли за вікном почало світати. А тоді голова його похилилася до самої підлоги, і він востаннє легенько зітхнув.

Коли рано-вранці прийшла робітниця — вона завжди, хоч скільки її просили не робити цього, з надмірної сили та поспіху так грюкала дверима, що в домі по її приході вже ніхто не міг спокійно спати, — то, як завжди, на хвильку заглянула й до Ґреґора, але не помітила нічого особливого. Вона гадала, що Ґреґор навмисне лежить нерухомо, щоб викликати до себе співчуття, бо вважала його за дуже хитрого. У неї в руках якраз була мітла, і вона спробувала відігнати нею Ґреґора від дверей. Та коли він не зрушив з місця, служниця розсердилась і легенько штовхнула його; а коли й це не допомогло, приглянулась до нього уважніше. Збагнувши, що сталося, вона здивувалась, легенько свиснула і, довго не роздумуючи, відчинила двері до спальні й гукнула в темряву:

— Гляньте-но, вона