Читати книгу - "Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань"

— Він мій приятель, — заперечив я

— І земляк

— Ви з ним поруч живете? — Так. Наші міста поруч. П’ятсот кілометрів, розумієш? — Він вчора зателефонував і сказав, що кохає мене. Що тепер робити? З нею завжди такі проблеми, вона весь час скаржилася, їй то контролери в трамваї освідчуються, то старенькі панянки в опері, вона, зрештою, мила жінка, з наївним обличчям і гарними грудьми, ось і мій приятель Алік щось собі надумав, я їх, до речі, сам і познайомив зовсім недавно, ми сиділи в якомусь клубі, зібралися просто увечері, сиділи, пили, вони з Аліком швидко набралися, почали щось співати, ну ось, а я тепер маю все це вислуховувати

— Ну, — питаю, — а він тобі подобається? — Не знаю, — говорить Анна-Марія, — у нас був секс, і мені не сподобалось

— У вас був секс? — Так, розумієш, я не надто й хотіла, але так сталось

— І що? — Ось про це я й хотіла з тобою поговорити. Розумієш, мені це не зовсім сподобалося

— Це що — був твій перший секс? — Ні, я про інше. Розумієш, він весь час ритмічно так дихав. Я його питаю «що ти робиш?», а він говорить, що відтягує, значить, свій оргазм і для цього намагається контролювати дихання

— Цікаво, ніколи про таке не чув

— Та почекай. Ну, в нього дихання, окей. А мені, як ти думаєш — приємно? — Не знаю, — чесно сказав я

— Таке враження, — веде вона далі, — що займаєшся самбо. Тільки без одягу

— Без одягу, мабуть, незручно

— Що незручно? — Ну, самбо займатись

— Ось. І я не знаю, що мені тепер робити

— А ти, — говорю я, — не пробувала йому сказати, аби не дихав? — Ну, як я це зроблю? Що, я йому скажу: «Не дихай»? В мене таке вперше

— Слухай, — намагаюсь я її підтримати, — врештірешт, Алік хороший хлопець. Комп’ютерник. Він тобі може яку-небудь програму зробити. Сайт

— Мені не потрібен сайт, — Анна-Марія топить бичок у воді й одразу розпалює нову цигарку

— Я його боюся. Раптом він якийсь божевільний. У вас в країні там всі божевільні

— Звичайно, — погоджуюсь я, — починаючи з президента

— Слухай, ти маєш з ним поговорити, — тихо, майже пошепки каже вона

— Ти знаєш його, ти знаєш мене, він тебе послухає

— І що я маю в нього спитати? Чому він контролює своє дихання? — Ні, взагалі поговори з ним, чого він взагалі від мене хоче. Поговориш? — Гаразд, — погоджуюсь я, — якось при нагоді обов’ язково. Зачиниш за мною двері? — Чекай, — кричить вона і хапає мене за руку, оббризкуючи теплою піною, — не йди. Ти маєш поговорити з ним просто тепер! — Він що — під водою чи що? — Він зараз прийде

— Може, ти одягнешся? — Ні-ні, я залишуся тут, тут мені спокійніше

— Ага, — кажу, — головне пірнай глибше — там він тебе не дістане. В тебе пиво є? — В мене є водка. Візьми на кухні. На кухні справді є надпита пляшка горілки, але немає ніяких склянок, тільки горнята для чаю, на яких написано «з днем народження», я беру горня, приношу назад до лазнички, наливаю Анні-Марії, давай, кажу, з днем народження, вона нервово випиває, закашлюється, втрачає рівновагу і йде на дно.

В цей час у двері дзвонять. Я йду відчиняти. До кімнати заходить Алік, тягнучи за собою, ніби важку рибальську сіть, ранкові голоси зі сходів і свій персональний запах комп’ютерника. Справжнього комп’ютерника завжди можна упізнати за запахом, цей запах важко з чимось сплутати і неможливо набути просто так, не долучившись до клавіатури. Я думаю, вони пахнуть майкрософтом. Алік тримає в руках шкільний помаранчевий наплічник і гризе китайську вермішель швидкого приготування. Вермішель годилося б, мабуть, кинути у гарячу воду, проте Алік гризе її просто так, як гренадери в есесівських дивізіях гризли свої галети, займаючи влітку 41-го чергове напівсонне містечко на Східному фронті. Алік вітається, говорить, що радий мене бачити. Пошепки додає, що це добре, що я тут, і починає захоплено переповідати якусь історію з побуту комп’ютерників, в якій все тримається на реґулярному вживанні малозрозумілого мені слова «процесор», і я подумки зауважую, що коли протягом 10—15 секунд цього слова не вжито, розповідь утрачає динаміку і будь-яке логічне наповнення. Можливо, це тому, що я сприймаю її на слух, ось якби він міг усе це записати

— Я спочатку хотів усе це записати, — говорить Алік, — а тоді подумав, що запам’ятаю. Це така хитра штука. Він дістає з наплічника якусь штуку, щось, без сумніву, пов’язане з веб-дизайном, і починає проробляти з нею незрозумілі маніпуляції, час од часу проговорюючи своє сакральне «процесор».

Комп’ютерники дивний народ, у них у всіх виробляється такий ненав’язливий фетишизм, вони настільки зживаються зі своїми персональними машинами, що мусять обов’язково мати при собі повсюдно бодай якісь їхні частини, а оскільки монітор за собою не потягаєш, то вони обмежуються всілякими деталями, дисками, електронними шматками, вони їх намагаються якомога частіше витягувати на люди, погладжують їх, постукують пальцями, протирають рукавами, вимовляючи при цьому всілякі позитивні для своїх чакр слова, як-от «процесор», «вінчестер» чи войовниче «антивірус». Дивний-дивний народ, я думаю, що коли почалася б війна і комп’ютерників разом мобілізували, наприклад, у ракетні війська, то, повертаючись увечері після десятигодинного чергування до своїх казарм, вони тягнули б за собою які-небудь боєголівки, проносили б їх через прохідну під сірими шинелями, потім клали б поруч із собою на подушки, мов плюшевих ведмедиків, а вранці приносили б назад і прикручували на місце, повертаючи збройним силам їхню боєздатність. Ще пару років тому, живучи в Києві і не знаючи іноземних мов, Алік займався чимось прикладним, здається, мовознавством, і сильно від цього пив. Здоров’я особливого він не мав, тож алкоголь давався йому важко, Алік постійно ригав і мав жахливі багатогодинні похмілля. Пити він кинув цілком несподівано, коли одного разу прийшов додому сильно п’яний і, прокинувшись серед ночі, пішов ригати в душ. Відкрутив кран і спробував попити воду з рукомийника. Вода була солодкою. Аліка від цього вирвало.

Наступного дня він прокинувся, відразу ж згадав про воду і пішов її пробувати. Вода і