Читати книгу - "Пригоди Незнайка і його товаришів"

Надивившись на цю хитромудру машину, друзі перейшли в майстерню Шурупчика, завалену різним мотлохом. Тут лежали старі поламані велосипеди і велосипедні частини, самокати й безліч усяких дерев'яних дзиг і вертушок. Шурупчик довго тинявся по майстерні, розшукуючи паяльник, але ніде його не знаходив. Перевернувши весь свій мотлох, він раптом ляснув себе долонею по лобі й сказав:

— Ах, я роззява! Я ж забув паяльник у Метикайла. Доведеться проїхатись до Метикайла за паяльником.

— Ну, нічого, на машині швидко доберемося, — сказав Бублик.

— А хто цей Метикайло? — запитав Гвинтик, коли наші друзі, попрощавшись, вийшли за ворота.

— Метикайло — письменник, — відповів Бублик.

— Та невже? — зрадів Шпунтик. — Дуже цікаво з ним познайомитись. Я ще ні разу не розмовляв з живим письменником.

— От ви і познайомитеся з ним. Теж у якійсь мірі цікава особа, — відповів Бублик, сідаючи в машину.

Розділ дев'ятнадцятий

В ГОСТЯХ У МЕТИКАЙЛА

Метикайло стояв біля відчиненого вікна свого кабінету і, склавши на грудях руки, замріяно дивився в далечінь. Волосся його було гладко зачесане назад, густі чорні брови, що зрослися на переніссі, були насуплені, і це надавало його обличчю глибокодумного виразу. Він навіть не ворухнувся, коли в кімнату ввійшло троє наших друзів. Бублик голосно привітався, представив Гвинтика й Шпунтика й сказав, що вони приїхали за паяльником, але Метикайло дивився у вікно з такою зосередженістю, немов старався спіймати за хвіст якусь надзвичайно хитру, розумну думку, що крутилася в нього в голові й ніяк не давалася в руки. Бублик ніяково знизав плечима і з посмішкою глянув на Гвинтика й Шпунтика, наче хотів промовити: «От бачите, казав я вам…»

Нарешті Метикайло, неначе спросоння, повернувся до гостей і, поважно розтягуючи слова, сказав м'яким, приємним голосом:

— Приві-іт, приві-іт! Прошу пробачення, мої друзі. Я, так би мовити, невидимо був відсутній, полинувши уявою в інші сфери… Метикайло, — відрекомендувався він і подав Гвинтикові руку.

Гвинтик потис йому м'якеньку, немов подушечка, руку й назвав себе.

— Метикайло, — повторив Метикайло оксамитовим голосом і плавним жестом простягнув руку Шпунтикові.

— Шпунтик, — відповів Шпунтик і теж потис подушечку.

— Метикайло, — повторив утрете Метикайло й простяг руку Бубликові.

— Та ми з вами вже знайомі! — відповів Бублик.

— Ах, та це ж Бублик! — вигукнув Метикайло. — Приві-іт! Приві-іт! Прошу сідати, друзі!

Всі сіли.

— То ви вже познайомилися з цим Шурупчиком? — запитав Метикайло, даючи зрозуміти своїм запитанням, що хоч він і невидимо був відсутній, витаючи в інших сферах, однак чув, про що говорив Бублик. — Він вам, мабуть, показував свої відкидні столи і стільчики? Хе-хе-хе!

Гвинтик ствердно кивнув головою. У Метикайла на обличчі з'явився глузливий вираз. Ніби відчуваючи задоволення, він потер коліна руками і сказав:

— Хе-хе! Ці винахідники — всі диваки. Ну, скажіть, будь ласка, навіщо всі ці відкидні столи, всі ці шафи, що самі відчиняються, усі ці гамаки, що самі опускаються? Мені, наприклад, значно приємніше сидіти на звичайному стільці, який не підстрибує під вами, як тільки ви встали, або спати на ліжку, яке не їздить під вами вгору й униз. Навіщо це все, скажіть, будь ласка? Хто може примусити мене спати на такому ліжку? А коли я, так би мовити, не хочу? Не бажаю?

— Та ніхто й не примушує вас, — сказав Бублик. — Шурупчик — винахідник і старається удосконалити все, що під руку потрапить. Не завжди це виходить, але в нього є багато корисних винаходів. Майстер він хороший.

— А я й не кажу, що поганий, — заперечив Метикайло. — Він, якщо хочете знати, дуже хороший майстер. Так, так, треба визнати, чудовий майстер… Він зробив для мене чудесний бурмотограф.

— Це що за штука — бурмотограф?

— Машина, яка говорить. Ось подивіться.

Метикайло підвів своїх гостей до столу, на якому стояв невеликий прилад.

— Ця скринька чи валізка, — як хочете, так і називайте, — має збоку невеликий отвір. Досить вам виголосити перед цим отвором кілька слів, а потім натиснути кнопку, як бурмотограф з точністю повторить ваші слова. От спробуйте, — запропонував Метикайло Гвинтикові.

Гвинтик нахилився до отвору приладу й сказав:

— Гвинтик, Гвинтик! Шпунтик, Шпунтик!

— Та ще й з Бубликом, — додав Бублик, нахилившись до приладу.

Метикайло натиснув кнопку, й бурмотограф, на подив гостей, зашепелявив гугнявим голосом:

«Гвинтик, Гвинтик, Шпунтик, Шпунтик та ще й з Бубликом».

— А навіщо вам ця балакуча машина? — запитав Шпунтик.

— Як навіщо? — вигукнув Метикайло. — Письменникові без такого приладу — як без рук. Я можу поставити бурмотограф у першій-ліпшій квартирі, і він запише все, що там говорять. Мені лишається тільки переписати, от вам і повість, а то й навіть роман.

— До чого ж усе просто! — здивувався Шпунтик. — А я десь читав, що письменникові потрібна якась вигадка, якийсь задум…

— Е, задум! — нетерпляче перебив його Метикайло. — Це тільки в книгах так пишеться, що потрібен задум, а спробуй щось задумай, коли все вже й без тебе задумано. Що не візьми — все вже було. А тут бери просто, так би мовити, з натури, дивись, щось та вийде, чого ще ні в одного письменника не було.

— Але не кожний погодиться, щоб в його кімнаті ставили бурмотограф, — сказав Гвинтик.

— А я це роблю хитро, — відповів Метикайло. — Я приходжу до кого-небудь у гості з бурмотографом, що, як ви бачили, має вигляд валізки. Ідучи додому, я забуваю цю валізку під столом або під стільцем, а потім маю задоволення слухати, про що говорили господарі квартири без мене.

— А про що говорять? Це дуже цікаво, — сказав Шпунтик.

— Ви собі не уявляєте, як це цікаво, — підтвердив Метикайло. — Я навіть не сподівався. Виявляється, ні про що не говорять, а просто регочуться без всякої причини, кукурікають, як півні, рохкають, гавкають по-собачому, нявкають.

— Дивно! — вигукнув Гвинтик.

— От я й кажу — дивно! — погодився Метикайло. — Поки сидиш з ними, всі розмовляють нормально й розсудливо, а як тільки підеш — починаються якісь дурниці. Ось послухайте вчорашній запис. Я був в одних знайомих і, пішовши, залишив бурмотограф під столом.

Метикайло покрутив якийсь диск під кришкою валізки й натиснув кнопку. Почулося шипіння, пролунав удар, неначе хтось дверима грюкнув. На хвилину все стихло, потім раптом вибухнув дружний регіт. Хтось сказав: «Під столом». Щось завовтузилося. Знову пролунав регіт. Хтось закукурікав, хтось занявкав, загавкав. Потім хтось замекав, як овечка. Хтось промовив: «Пустіть мене, я закричу по-ослячому». І почав кричати: «І-о! І-о! А тепер