Читати книгу - "Катар"

Пані Барбур доручила справу поважному агентству “Елгін, Елгін і Торн”, яким керував юрист Самуель Оглін-Гаар, давній приятель мого батька. Це відбувалося тоді, коли вже був очевидний крах моєї кар’єри астронавта. Отож коли агенти Оглін-Гаара ще раз перегорнули передані їм досьє, пройшли всіма слідами, витратили купу грошей на консультації найвидатніших спеціалістів з криміналістики й судової медицини і не посунулися й на крок, Оглін-Гаар за порадою одного з найстаріших своїх працівників — Рендольфа Лоера, якого близькі звали Ренді, - вирішив (скоріше з розпачу, аніж у надії) організувати симуляційну операцію: вислати до Неаполя самотнього американця, якомога подібнішого до типу всіх жертв. Я був частим гостем старого пана Огліна, і якось він напівжартома втаємничив мене в цю справу, вважаючи, що не порушує професійної таємниці, бо альтернативою симуляційної операції було лише відмовитись від будь-яких дій.

Я теж спочатку потішався з думки про свою кандидатуру, доки не виявилося, що при моєму бажанні її приймуть. Справді, мені було вже за п’ятдесят, я почувався іще на силі, але при зміні погоди трохи ламало кості, а до того мав ще й сінний катар. З-за океану ця пригода здавалася досить заманливою, тож я погодився впрягтися в симуляційну машину. З документами на ім’я Джорджа Л. Сімпсона, маклера з Бостона, три тижні тому прилетів до Неаполя, щоб зупинитись у “Везувії”, взяти абонемент до Вітторіні, купатися, загоряти і грати у волейбол. Аби наблизитись до останнього рубежу, скористався особистими речами Адамса, збереженими пані Барбур. У Неаполі мене опікувала бригада з шести чоловік — дві пари чергових і, незалежно від них, двоє техніків, які на відстані контролювали мою кров, легені й серце. Я ходив без датчиків тільки на пляж. Тоді вступали в дію добре замасковані біноклі. Приїхавши, я помістив до готельного сейфа дев’ятнадцять тисяч доларів з тим, щоб через п’ять днів забрати їх звідти й тримати в номері. Я не цурався випадкових знайомств, відвідував ті самі музеї, що й Адамс, як і він, бував у опері, ходив його маршрутами понад затокою, а до Рима поїхав тим самим “хорнетом”. У нього вмонтували підсилювач для збільшення радіуса дії датчиків. У Римі на мене чекав доктор Сідней Фокс, фахівець із судової медицини. Він проглянув усі стрічки із записом моїх даних, і цим — фіаско — закінчилася операція.

Справи одинадцяти я виклав Бартові у скороченому (ми його називали панорамним) варіанті, яким ми користувалися, коли підключали до слідства нових фахівців.

Вікна кабінету виходили на північ, і від тіні великих в’язів у ньому було ще темніше. Коли я вимкнув проектор, Барт засвітив настільну лампу, й кімната враз змінилася. Барт мовчав, начебто трохи здивовано звівши брови, а мені це вторгнення до чужої людини раптом видалося цілком безнадійним. Я боявся, що він запитає, як я уявляю собі його допомогу, а то й взагалі скаже, що це не його проблема. Тим часом він підвівся, пройшовся кабінетом, зупинився за гарним старовинним кріслом і, спершись на різьблені бильця, сказав:

— Ви знаєте, що треба зробити? Послати групу “симулянтів”. Щонайменше п’ятьох.

— Ви так гадаєте? — розгублено спитав я.

— Так. Якщо розглянути ваші дії з погляду точного експерименту, ви не виконали або мінімальних умов, або — максимальних. Або вам чогось забракло, або — вашому оточенню. Якщо вам, то належало взяти людей з різними, характерними для жертв, рисами вдачі.

— Он як ви думаєте! — вихопилось у мене.

Він усміхнувся.

— Ви звикли до іншої мови, так? Бо потрапили до середовища людей, що мислять у стилі поліції, добре відпрацьованому для переслідування злочинців, але не для вирішення питання, чи злочинець існує взагалі. Гадаю, що якби ви навіть потрапили в небезпеку, то не помітили б цього. До певного часу, звичайно, згодом ви побачили б супровідні обставини, але не механізм, що спричинився до них.

— Хіба перше не може бути другим?

— Може, але не обов’язково.

— Але ж на відміну від тих, я був попередньо підготований до цього і мав фіксувати кожну підозрілу деталь.

- І що ви зафіксували?

Я ніяково всміхнувся.

— Нічого. Кілька разів хотів, але врешті визнав, що це від надмірного самоконтролю.

— Ви коли-небудь були під впливом галюциногенів?

— Так. У Штатах, перед цією операцією. ЛСД, псилоцибін, мескалін — під лікарським контролем.

— Зрозуміло. Підготовка. А можна запитати вас, чого ви сподівалися, виступаючи в цій ролі? Ви особисто.

— Чого я сподівався? Був поміркованим оптимістом, Вважав, що хоча б з’ясуємо, чи це злочин, чи випадок.

— То ви були великим оптимістом! Неаполітанська пастка існує — в мене щодо цього немає сумнівів. Але це не годинниковий механізм, швидше — лотерея. Симптоми відзначаються коливаннями, примхливістю, можуть зменшуватися, а то й зовсім зникати. Адже так?

— Безперечно.

— Отож бо. За модель може правити обстрілювана місцевість. Вас можуть убити, або, взявши на мушку, або ж — випадковою кулею, внаслідок густоти обстрілу. Але хоч так, хоч інакше, а по той бік є хтось такий, кому потрібні трупи!

— Он ви про що! Сліпий випадок не виключає злочину?

— Ясна річ. А ви так не вважали?

— Мабуть, ні. В мене, правда, якось з’явилась була така думка, але було сказано, що коли це підтвердиться, то скоригують і слідство.

— Ти ба! Або лиха людина, або лиха доля! Але ж навіть у мові утвердився вираз “corriger la fortune”[9]. Так-то. А чом ви не вдалися до двостороннього зв’язку?

— Це було б дуже марудно. Не міг же я ходити нашпигований електронікою. До того ж був сумнів, який виник у випадку зі Свіфтом. Отим, що його врятував приятель, зупинившись у тому ж готелі. Свіфт так впевнено викладав свою маячню, що майже переконав його.

— Ага. Folie en deux[10]. Йшлося про те, щоб ви не переконали свого ангела-хранителя у власних видивах, на випадок, якби ті з’явилися?

— Саме так.

— Поправте, якщо я помиляюсь: з одинадцяти чоловік двоє вціліло, а один зник. Його звали Брігг. Так?

— Так, але Брігг був би вже дванадцятим. Його ми не включили до серії.

— Замало даних, правда? А тепер — черговість у часі. З цього погляду